Василь Шкляр

Зі мною сталась хороша книга😊

Я у Шкляра читала лише "Ключ" , але , вірю словам читачів та колег пера письменника , що це наймеланхолійніша та найлюдяніша історія автора про любов. Про дві любові двох різних пар, але нерозривно пов'язаних.

Тут не станеться дива в кінці, і від цього трохи сумно. Але епілог розповість багато цікавого. І все-таки втішить.

Степан та його друг Муталіб прожили різні життя, історія кожного дуже щемка та ,може й досить пересічна. Так, можна казати, що справжнє кохання то рідкість, а вірне - й поготів. Та воно є! Я вірила героям і їхнім почуттям. Переживала з ними. У романі є над чим замислитись , а в пані Клавдію хотілось чимось кинути, бо не треба пхати носа в чужу родину, навіть якщо то твоя донька.

Філософського забарвлення і дрібку магії дарують Щедрик та Праліс. Насправді все не так складно. Бо все те є частиною нас, бо "зрештою, у кожного з нас має бути свій праліс"....

Роман рекомендую. Особливо, хто вже читав щось у Шкляра. Не оминайте, це чудовий роман.

З творчістю Василя Шкляра у мене стосунки неоднозначні: деякі його романи я люблю ("Залишенець", "Троща", "Чорне сонце", "Маруся"), деякі ( "Кров кажана" або "Тінь сови") - абсолютно не моє. "Характерник" - це щось посередині. Цікаво, але без захвату.
⠀
Згідно з легендами, одним з найсильніших і найвідоміших характерників був Іван Сірко. І саме він буде одним з головних героїв книг. Інший - молодий козак-характерник.
⠀
Що ж відбувається у книзі? На Січ потрапляє юнак, що називає себе сином московського царя, якого намагалися вбити. Тепер він просить у козаків підтримки, мріючи повернутися до двору (і до влади). Козаки доволі прихильно ставляться до хлопця, але залишається питання: він дійсно син царя чи шахрай?
⠀
Шкляр додає колориту тих часів, є і історія кохання, але улюбленим романом "Характерник" не став. Щось мені не пішло зі стилем - частково якась як пародія, частково - надто серйозно. Або це сповнений пригод роман, де такий стиль виглядає органічно. Або серйозний історичний. Є книги, у яких шикарно виглядає поєднання серйозного і легкого стилю. Але "Характерник" чомусь не такий.

Як часто ми відкладаємо те, що можна зробити тут і зараз. Відкладаємо мандрівку в іншу країну, поїздку в сусіднє місто чи похід у ліс. Відкладаємо візит давньому знайомому, зустріч з другом чи дзвінок родичу. Так, наче нам відведено ще тисячу літ. А, ще встигну!.. І тільки загроза смерті змушує робити все негайно, поспішаючи і зовсім не так, як ти хотів це зробити. Дихаєш і не надихаєшся. Дивишся і не надивишся. Слухаєш і не наслухаєшся. І дивуєшся, як не помічав усієї краси навколо, біжучи за чимось примарним і геть не важливим.

"Так і йдемо із цього світу, не встигнувши зрадіти навіть тому, що ти з'явився на світ"

Цей роман - нагадування про швидкоплинність життя. Не чекайте гострого сюжету з крутими поворотами, бо це - сімейна історія про цінність найпростіших істин: чесності, кохання і любові до природи.

Василь Шкляр здивував мене цією книгою. Звикла, що він пише про війну і боротьбу за свободу, а "Тінь сови" - зовсім інша. Це історія кохання Катерини та Степана. На весіллі вони побачили білу сову - погану прикмету, яка через роки нагадала про себе. Степан тяжко хворий, але починає лікування, коли ще є шанс.
Ця книга теж про боротьбу - з хворобою і за почуття.

З одного боку, я здивована цим романом. З іншого - вважаю, що історична проза Василю Шкляру вдається краще. "Тінь сови" не зачепила мене так, як інші його твори. Проте, якщо вам подобаються історії про справжнє кохання і сімейні драми, ця книга може стати приємним відкриттям.

Творчість Василя Шкляра - це любов. З його "Залишенця" 8 років тому почалась моя любов до історичної прози, до теми УПА, визвольних змагань.

Пам'ятаю, з яким захватом я читала історію Чорного Ворона і моїй свідомості щось ніби переверталось, відкриваючи нові аспекти нашої історії.

КОМПОЗИЦІЯ,
в якій гармонійно переплітається теперішнє героя та минуле. Перед нами Місяць - юнак, доля якого розкривається в проекції через минуле і сьогодення, спогади сплітаються з його актуальним життям, вриваються в нього.

Ми бачимо хлопця, який горить боротьбою, а через кілька сторінок - колишнього в'язня табору, котрий намагається збудувати життя в совковому світі. Світі, з яким він стільки боровся в юності.

ПЕРСОНАЖІ
Жінки та чоловіки тут такі різні, колоритні, цікаві, через них відкриваються ті труднощі, з якими стикались в часи визвольних змагань люди: постійна недовіра, настороженість, відданість своїм принципам і спокуса піти легшим шляхом - стежкою зради.

ІНТРИГА
Роман має в собі щось від детективного жанру, цікавість утримується до останньої сторінки, до останніх рядків. в яких перед нами постає одне з ключових питань тексту: чи має злочин термін придатності? Що необхідно: пробачення чи помста, коли від часу злочину минули роки і роки?

ПОЕТИЧНІСТЬ
Як гармонійно, тонко і влучно в текст вплетені пісні та поезії

ІСТОРИЧНА ДОСТОВІРНІСТЬ
Письменник опрацював багато джерел, спілкувався з очевидцями, вивчав історію періоду, про який він пише. Від цього роман ще більше вражає.

Провідна ідея тексту - зрада. Чи можна її виправдати? Чи можна пробачити? Що таке зрада і чи це справді негативне явище, коли мова йде про зраду заради когось?
Прямих роздумів на цю тему немає, але є люди, їхні історії, слова і вчинки, а кожен читач вже самостійно вибудовує свою позицію щодо цього запитання.
А назва яка! Троща — це ж не лише комиші, в яких ховались упівці. Це руйнування. Віри, надії, руйнування доль і окремих сподівань.

От як йому вдається писати практично про одне й те саме, але так по-різному?

Привабила обкладинка книги. Ну дуже класна, як на мене. Обіцяє щось загадкове і таємниче... Що можу сказати після прочитання?Такий собі Ніколи Спаркс по-українські. Я все-таки більше люблю Шкляра історично-містичного, аніж романтичного. Мені здається, в історичному жанрі він більше розкривається, як автор. В цій же історії і сюжет слабкуватий, і герої не переконливі, і сама історія виглядає досить штучною. Найбільше враження справив лише епілог, коли стало зрозуміло деякі нюанси цієї історії, але загалом вся книга трішки нуднувата. Романтична історія, трагічне кохання, велике і глибоке почуття... Але мене не зачепило, не переконливо.

Особисто для мене це радше історія про війну за Україну, війну галичан з більшовиками, поляками, деніківцями... Настільки ця книга пронизана історичними реаліями. Може, дивно, але власне історія Марусі не постала для мене тут як ключова, адже судячи з назви, можна зробити висновок, що книга присвячена саме юній отаманші. Звісно ж, це так. Але для мене її історія була якось побіжною, не основною. А основними були битви за Київ, віра в перемогу, прагнення здобути українську державу і... історичні паралелі. Часом читаєш і замислюєшся: Автор спеціально так пише, щоб читач раз по раз озирався і впізнавав дійсність, що ніби йде по колу? "Осадиди, але не стріляти". Так боляче і так пронизливо знайомо. Час іде, все минає, помилки ж залишаються аналогічними.

Як на мене ця книга дещо слабше за "Чорного Ворона", деколи змушуєш себе читати далі суто заради "наукового" інтересу. Але після прочитання страшенно хочеться пізнавати ще про галицьку армію, про війну з більшовиками, про ці страшні сторінки нашої історії, адже ми знаємо про них так мало, а те що знаємо - чи є то правда?
Я, читаючи такі книги, постійно провожу аналогії із сучаснітю і замислююсь: в які рядки вкладеться те, що сьогодні відбувається з нами? Що про нас напише історія? Кого зробить бандитами, а кого - визволителями? Час коригує історію повсякчас. Не за горами день, коли і про сьогодні будуть писати подібні романи.
Щось мене понесло на роздуми...

Вцілому, раджу тим, кого цікавить історія України, хто прагне поповнити свої знання та дізнатися не просто нове, а справді цікаве про нашу Боротьбу за Незалежність.

Нехай ця нескінченно нудна книга буде мені наукою, що не все те новинка, що тільки вийшло з друку і треба дивитись не тільки на "передню" частину обкладинки, але і на "задню", де написано, що це перевидання "Ностальгії".

Роман відчувається як якийсь недопрацьований, недоредагований, не цілісний, без якоїсь центральної ідеї, єдиного мотиву і концепції. Читати було нудно, розвиток подій — нецікавий, діалоги — мляві, інтрига відсутня. Дуже складно і нудно було читати, проте з поваги до автора я хотіла дочитати його до завершення, бо все-таки буває іноді таке, що під кінець розкривається і автор, і сюжет, і ідеї, котрі він вкладає в написано, але це не той випадок.

Можливо, ця книга буде цікава аж дуже відданим поціновувачам творчості Шкляра, щоб подивитись на нього під іншим кутом зору, в іншому стилі, але на моїй полиці ця книга не затрималась взагалі.

"Звитяга породжує легенди, а відчай брехню"

Твір від якого щемить серце, болить душа, а в голові кишить від думок.
Бо не можливо залишатися осторонь, коли читаєш історію цих хлопців-козаків які понад життя любили волю. Вони б мали жити, кохати, працювати на своїй землі, а стали "бандитами" які за ідею вільної України були готові вбивати і помирати.
Але що робити коли всі твої старання закінчуються катастрофою? Здатися? Продовжити?
Волю вигодовують кров'ю, не даром повстання повстанці писали " на наших могилах проростає воля". Вони не були героями, не були бандитами. Це були воїни які чинили справедливо по декуди жорстоко, щоб кожна більшовицька морда боялася потикатися на територію України, бо ще жоден загарбник не приходив щоб чинити добро.

Це прекрасний твір який який вартий уваги кожного українця. Неймовірне знайомство з автором, що автоматично додало автора в список улюблених.
10 з 10

Правдива розповідь про хлопців з Азову. Життя на передовій, про те, як вони, будучи добровольцями, самотужки виконували бойові завдання.

Книга піднімає питання: хто і навіщо затягує війну, чому гинуть найкращі, чому місцеві жителі вважають своїх визволителів ворогами, яким наш герой бачить майбутнє батьківщини.

Автор написав роман, дякуючи знайомству з військовим з полку «Азов», та присвятив цю книгу всім хлопцям з «Азову». У творі головний герой був написаний Шклярем саме з «Художника», й автор лише трохи українізував його позивний, змінивши на «Маляра», а всі решта прізвиськ та імен лишились незмінними.

До книги також увійшли ранні оповідання письменника «Танець під чортову дудку» (1980), «Крук — птаха нетутешня» (1979), «Останній шанс Захара Скоробагатька» (1982), «Високі гори у Ялті» (1985) та «Цілком таємні історії» (1990).

За що я так люблю цю книгу?
⠀
Основне — це тема. Чи знали ви, що задовго до того, як на Західній Україні з'явились повстанці, які стали відомі як "бандерівці", боротьба тривала в серці України, у Черкаській області? Для мене це було величезним відкриттям,
коли я читала вперше!
⠀
Люди організувались у свою республіку, оборонялися від більшовиків, вели підпільну діяльність. У них були свої закони, звичаї, і — найголовніше — цілі. "Воля України або смерть" було написано на їхніх знаменах.
І вони робили все можливе, щоб не зрадити своє гасло.
⠀
Подальше знайомство з цією темою відкрило чимало сторінок нашої історії: про те, що більшовики прийшли сюди на крові та з війною, що боротьба за Україну тривала багато-багато років.

Я не знаю, де я була на уроках історії у школі [хоча кого я обманюю? Все я знаю, у 10 класі мені було не до того], але все це для мене було таким захопливим епізодом, що на цій книзі я не зупинилась.
⠀
Василь Шкляр пише про щось не лише за допомогою уяви, він вивчає джерела, залучає факти, від цього його книга набуває унікальної цінності. Реальне підгрунтя історії вкупі з колоритними персонажами та яскравими діалогами робить цю книгу не лише цікавою для українських читачів, але і важливою.
⠀
І з нею також почалась любов до письменника та цікавість до сучасної української прози.

А ще я з нетерпінням очікую екранізації, бо за останні кілька років я дуже полюбила українське історичне кіно, а коли це екранізація улюбленого роману — це потрійна любов [сподіваюсь]!

Василь Шкляр "Троща".

Події розгортаються в двох часових проміжках: кінець 1970-х і 40-і роки, про які згадує головний герой. Він воював в УПА і відсидів за це в Гулагу. Оскільки навіть після звільнення йому заборонено було повертатися додому, оселився в козацькому місті на березі Дніпра. І випадково побачив на цвинтарі надгробок свого друга, якого вважав мертвим ще з 1947-го. Тільки на пам'ятнику написано, що він був радянським офіцером і помер в 1972 році. Як так могло статися?

Герой згадує часи боротьби, побратимів і людей, які допомагали повстанцям, хоча могли бути відправлені в Сибір всією родиною.

Не всі були вірними присязі до кінця: хтось втомився, хтось зневірився в перемозі. Хтось перейшов на бік окупантів - і цим зберіг життя багатьом, пожертвувавши собою заради друзів і рідних.

В цьому романі є і бої, і справжня дружба, і кохання. І зрада, звісно. І не одна.

Сюжет тримає в напрузі до кінця. Я, наприклад, не здогадалася, хто був зрадником.

Цікава історія, написана з реальними фактами. Але важко читається.