Міль. Ягнята. Кравець. І Quid Pro Quo.
Спробуйте виявити логічний зв'язок між цими словами!
Зізнаюся, розплутувати цей клубок було суцільним задоволенням: майстерність письма Томаса Гарріса і його постійне тримання у напрузі змушувало перегортати сторінки одна за одною
Поряд із черговим розслідуванням справи, - цього разу з навіженим убивцею, який надто вже вишуканий у своєму страшному ремеслі, - мене неймовірно захопив початок незвичайної, майже магнетичної взаємодії між психіатром-вбивцею Лектером та молодою, амбітною стажисткою ФБР, Кларіс Старлінг. Це були не просто розмови через скло, а справжнісінька інтелектуальна дуель, гра нервів, тонкий психологічний флірт, де кожне слово, подих, жест, найменший порух м'язів на тілі важить більше, ніж постріл
Автор дійсно вміє створювати атмосферу, в якій страх і захоплення рухаються поруч, торкаючись один одного так тісно, що вже не знаєш, де межа між огидою і зачаруванням. І ти ловиш себе на думці, що його злочинець насправді й не монстр у темряві, а майстер, що перетворює свої жахіття на моторошну форму мистецтва (о, скільки ж там мистецтва !) І саме тому від історії важко відвести погляд, бо вона лякає й водночас притягує
Не можу не згадати й однойменний фільм, що став справжнім культурним феноменом: стрічка завоювала п’ять "Оскарів" у головних номінаціях, увійшла до золотого фонду кінематографа й подарувала світові дві легендарні ролі - Ентоні Гопкінса та Джоді Фостер
Погодьтеся: це й справді на диво рідкісний випадок, коли екранізація не просто не поступається книзі, а доповнює її, розкриває нові грані персонажів і ще глибше вкарбовується у свідомість
Гадаю, що саме Кларіс й стала тими ягнятами для Лектера, з криком яких він боротиметься до смерті.
Та чи замовкнуть вони для Кларіс, ось ще питання?
Бо ж інколи найгучніше у нас всередині кричать саме ягнята мовчання
Далі буде...
Анонім
Як на мене, осінь - ідеальна пора для жаских книжкових історій з моторошним сюжетом
Саме такі книжкові історії зараз трапляються й на моєму читацькому шляху
Отже, культова книга про блискучого психіатра і водночас серійного вбивцю, та неймовірного детектива, який має особливе "бачення" злочинів
Томас Гарріс майстерно створює атмосферу напруження, тримаючи читача у постійному відчутті тривоги: від першої сцени до фінальної сторінки
Але для мене ця історія насамперед про те, як глибоко можуть пустити коріння дитячі травми
Я переконана, що монстри не народжуються, а їх створюють біль, приниження й самотність, пережиті в дитинстві. Герой, який стає вбивцею, колись був дитиною, що прагнула любові й прийняття, але отримала лише насилля та страх. І з цієї зламаної душі виріс справжнісінький кошмар
Цікавим для мене є й сам психіатр, Ганнібал Лектер, який постає у книзі не головним героєм, але його присутність відчувається у кожному слові, наче холодне дихання за спиною
Ну а детектив Вілл Ґрем дійсно той персонаж, який змушує співпереживати, бо його здатність бачити світ очима злочинця - це водночас дар і прокляття
До того ж історія про Ганнібала Лектора ожила й на екрані - і не один раз
Екранізація "Червоно дракона", яка відбулася у вересні 2002 року з геніальними акторами: Едвардом Нортоном, Рейфом Файнсом та, звісно ж, Ентоні Гопкінсом у ролі Ганнібала Лектера, передає напруження книги майже досконало. Атмосфера, акторська гра, музика - усе працює на те, щоб глядач відчував ту саму холодну тривогу, що й під час читання
Повірте, це той рідкісний випадок, коли і роман, і фільм однаково потужні - кожен по-своєму. Книга занурює у глибини людської свідомості, а фільм дозволяє побачити жах наживо, відчути його через деталі, міміку, тишу між словами
Тож якщо вам хочеться справжнього психологічного трилеру, почніть із книги, а потім дозвольте фільму завершити цю моторошну подорож
Анонім
Зізнаюся, мене повністю полонив світ Ганнібала Лектера
Світ, у якому інтелект поєднується з жахом, а зло має витончені манери і вишуканий смак
Після "Мовчання ягнят" і "Червоного дракона" Гарріс робить найсміливіший крок: дозволяє нам зазирнути не просто в особистість Лектера, а в його свободу
І знаєте, що? У цьому романі він більше не чудовисько, загнане в клітку, а тінь серед неймовірної краси Флоренції, привид минулого, що повертається лише тоді, коли сам того хоче
Ця частина мені сподобалася найбільше, хоча вона, як на мене, й найжорстокіша з усіх чотирьох
Вона про одержимість і залежність, про взаємний потяг, такий же небезпечний, як і незбагненний Кларіс мені тут зовсім інша: вона виснажена, її кар'єра йде шкереберть, вона зламана системою, і, можливо, саме через ці проблеми її мовчання вже не захищає, а оголює її
Що ж до Лектера, він залишається тим самим генієм, від якого неможливо відірватися: огидно чарівним, уважним до найменших деталей, до моторошності людяним у своїй нелюдяності
Я неодноразово ловила себе на думці, що захоплююся цим "злом"
Автор у цій частині підіймає ставки, події стають жорстокішими, сповнені жаху, який пронизує сторінки до останнього рядка
А який фінал…
Зухвалий і шокуючий, проте абсолютно логічний для історії, де мораль давно перестала бути орієнтиром
І вже перегорнувши останню сторінку, й досі важко сказати, хто кого з’їв: Ганнібал своїх переслідувачів чи Гарріс своїх читачів😉
Анонім
Котолог
