? Боже, дай здоров'я тій людині, яка придумала писати синопсиси попередніх частин??. Цикл "Пам'ять, Скорбота і Шип" той тип фентезі, яке я полюбляю найбільше: масштабне, з глибоким розкриттям персонажів та ретельно написаною світобудовою. В цій історії багато ключових героїв і всі вони йдуть своїми шляхами, сповненим пригодами та небезпеками. Кожен їхній крок наближає нас до Гейголту де відбудеться вирішальне протистояння і ми нарешті дізнаємося всі плани Інелукі, зможемо зрозуміти як і для чого були викувані три мечі та з'ясуємо чи можна вірити тому, що бачать на Дорозі Снів. Автору вдалося створити світ, який вражає своїм об'ємом. Події минулого переплітаються та впливають на теперішнє. Мені було цікаво дізнаватися таємниці Остан Арду і спостерігати за зростанням персонажів. Але, як усе хороше, книга врешті решт завершилася... Я раджу цей цикл всім шанувальникам неквапливих історій в яких світ та герої розкриваються поступово, але дуже детально.

Аж не віриться, що така довга й захоплива подорож нарешті завершилась. На мою думку, Тед Вільямс майстерно прописав персонажів - вони живі, емоційні, справжні. У них бувають моменти страху, розпачу, сумнівів і відчаю, але водночас вони здатні на відвагу, самопожертву і навіть дурість. Я щиро співпереживала їм, затамовувала подих у напружених сценах і не могла відірватися від сторінок. Саме за це вважаю цикл справді крутим. Окрім того, автор створив неймовірно багатий і деталізований світ. Він продумав історію Остен Арду, вигадав кілька мов, релігії, народи з власними культурами, чварами й непорозуміннями, що дуже відгукуються реальністю. Саме тому цей вигаданий світ здається таким справжнім - ти повністю в нього занурюєшся і віриш у нього. Оскільки в центрі сюжету війна, багато подій, вчинків і емоцій резонують з нашою реальністю настільки глибоко, що часом здається, ніби автор сам переживав щось подібне. Щодо останньої частини - розв’язка видалась трохи простою й занадто швидкою. Попри те, що автор довго й майстерно нагнітав напругу, збирав усіх персонажів в одній точці, все завершилось надто швидко. Можливо, я просто очікувала чогось грандіознішого. Але загалом це зовсім не зіпсувало враження, тепер цей цикл для мене серед улюблених у жанрі фентезі.

Придбала цю книгу без якихось очікувань, але, врешті-решт, вона сподобалась настільки, що довелось взяти ще декілька примірників для друзів. Це одна з тих книг, які справді хочеться перечитувати, бо ти просто не готовий прощатись з цією історією. Головний герой — Ловихвіст, рудий котик із зірочкою на лобі та дуже цікавою долею. Поки його одноплеменці намагались не зважати на поодинокі зникнення котиків, мисливець Фрітті Ловихвіст відправився в небезпечну подорож, аби віднайти свою кохану фелу Тихолапку. І хоча перша половина книги видалась мені дещо затягнутою, від другої просто не могла відірватись. Події відбувались так стрімко, що я не встигала дивуватись. Найцікавіше і найхимерніше описане саме в другій частині, де рудий зі своїми друзями Прудкоплигом і Тінню-З-Під-Даху знаходять Підземне царство. Саме тоді я усвідомила, що це геть не дитяча казочка (нехай вас не збиває з пантелику мила обкладинка й опис). Без емоцій читати про те, що відбувається в підземеллі просто неможливо. На окрему увагу заслуговують описані тут легенди Народу (котів) про зародження світу, раси Довготелесих (людей), причину непримиримої ворожнечі Народу з Гаркунами (собаками), нелюбов до води тощо. І якщо ви досі вірите в теорію еволюції Дарвіна, то от вам альтернативна (і доволі правдоподібна) версія походження людства: «– Безшерстим і безхвостим, довготелесим і незграбним будеш ти тепер. А зараз забирайся геть, щоб у Палаці Гарара не лишилося й сліду того, хто хотів узурпувати його владу. … Котячий народ прогнав від себе спотвореного Девʼятиптаха і прозвав його Чолʼоʼвік, тобто Той-Хто-Залишається-в-Тіні. І відтоді і Девʼятиптах, і всі його нащадки ходять на задніх лапах, і так воно ведеться дотепер … . Рід Довготелесих віддавна служать Народові, дають прихисток від дощу й харч, коли полювання невдале.» У книзі й сюжет добре продуманий, і мотивація персонажів зрозуміла та не ідеалізована, як то часто буває у пригодницьких романах. І хоча у цьому фентезі є чимало моторошного, загалом уся історія залишає після себе приємний посмак. Книга прекрасна, тож щиро рекомендую до прочитання, особливо якщо ви ще не знайомі з творчістю Теда Вільямса (це потрібно терміново виправити). Нррʼфа-о!

Поема "вусів та кігтів" що поєднала в собі динамічність й натуралістичність "Котів-вояків" Ерін Гантер та епічність і плавність розповіді "Гобіта" Дж.Толкіна. Покажчик імен персонажів вражає - три сторінки. Автором навіть складено словник мови котів, а переклад імен головних героїв настільки органічний, що хочеться читати й читати їх - Мррслер, Тиноходець, Тихолапка та інші. А карта - це окрема історія: з позначеннями усіх важливих і не дуже географічних об'єктів книги: Чаполапні болота, Праліс, Житла Чол'О'віка, Хвостозвивна ріка. "Пісня Ловихвоста" - це пригоди в світі тварин з пошуку сенсу життя - чи вдовольнитися Ви тихим життям під владою інших чи вільним життям у постійній боротьбі...

Захопливе епічне фентезі з глибоким світом, складними героями й неспішним, але майстерно вибудуваним сюжетом. Це історія про дорослішання, війну, старі легенди й силу знань. Спочатку події розгортаються повільно, але згодом роман затягує повністю.

Одна із тих книг якими надихався Джордж Мартін, коли писав "Гру Престолів" - чим не чудова рекомендація? Але й навіть без цього це чудова книга із жанру високого фентезі. Якщо ви любите історії, де герої ведуть себе логічно, адекватно, і саме головне думають головою - то це фентезі саме для вас. Так перші 200 сторінок книги читають дещо, важко але, якщо ви продеретеся крізь них - то гарантую, що далі не зчуєтесь, як прочитаєте книгу. Відважні лицарі, мужні принцеси, віддані герої, та таємничі й не дурні вороги чекають на вас. Всім рекомендую.

В королівстві, де стародавні ліси шепочуть таємниці, лежить книга Теда Вільямса справжнє захоплення епічної магії. Вир пригод, де трон, вирізьблений із драконових кісток, символізує владу, що вабить і руйнує. Від кухні до поля бою, шлях ГГ - це танець між світлом і пітьмою. Вільямс виписує казку про героїв, королів і ельфів, де кожен крок відкриває нову таємницю. Дракони, хоч і сплять у кістках, шепочуть про давні війни, а ельфійські народи, сів і мудрі, нагадують, що час це ріка, яка тече крізь серця. ? Ця книга немов чарівний келих з присмаком різносмаків в кожній сторінці, що кличе зазирнути вглиб себе. Від душі рекомендуватиму наважитися ступити в мандівку Остер Ард.

Повернулася до чарівного світу Остен Арду. Спершу трохи важко було запам'ятати всіх героїв, але з часом пазли в голові склалися в цілісну картину. Історія триває, розростається, розбігається в різні боки, щоб згодом знову зійтися у спільній точці. Як і перша частина, "Скеля прощання" - дуже типове, затишне фентезі. Тут і дорога, і дорослішання, і одвічна битва добра зі злом. Сміливці, відчайдухи і бездушні поганці. Мене затягнуло. Добре, що поки не маю третьої частини, а то проковтнула б відразу. Раджу всім любителям жанру.