Захоплююсь вмінням Івана Франка оживляти персонажів. Тут кожне слово на своєму місці, а діалоги справжні, майстерно написані. Адвокат Рафалович майже відразу завоював мою симпатію, натомість Стальського хочеться прибити з перших сторінок знайомства. Віриш кожному слову, мимоволі проймаєшся емпатією до героїв і розумієш їх.

Події розвиваються в невеличкому галицькому містечку, куди Євген Рафалович приїхав працювати народним захисником. Молодий хлопець глибоко здивований кількістю тієї злоби і жовчі, якою плюються один на одного високопосадовці міста. Непокоячись, що це болото затягне і його самого, герой вирішує менше стикатися з товариством і «витворити довкола себе иньший світ, иньше товариство, хоч би се мали бути прості передміщане та селяне», розпочати просвітну роботу, а далі політичну організацію в повіті. Однак майже одразу він стикається з опором системи, купою перепон і недовірою тих, кого приїхав захищати. Тут він також зустрічає кохання своєї молодості — Регіну, яка, як виявилось, вийшла заміж за Стальського і вже 10 років страждає через це. Законний чоловік не просто погано ставиться до своєї дружини, а мордує її повільно й холодно, як того нещасного кота, упиваючись її страхом. І як ж важко Євгену спостерігати за цим, не маючи можливості допомогти тій, кого кохав понад усе на світі.

У книзі, зокрема, гостро піднімається болюче питання місця євреїв, змушених покинути батьківщину й переїхати до інших країн, асимілюватись і служити сильнішому. Однак все одно вони скрізь почуваються чужими. Цю сюжетну лінію очолює Ваґман — Жид, про якого всі довкола говорять тільки погане (що він лихвар і пʼявка повітова, і краще взагалі з ним не знатись). Однак уже до кінця книги цей персонаж стає цілком зрозумілим і викликає лише глибоку повагу. І все було б добре, якби на розкритті цього персонажу оповідь закінчилась, але не судилось.

Дуже прикро, що перехрестились стежки всіх героїв на лихо. Ніяк не могла позбутись думки «чи могло все статись інакше?» Мотрошно і дуже сумно, прям як у житті.

Вердикт такий: «Перехресні стежки» — це однозначно перлина української літератури. Кожну сторінку читала вдумливо й зосереджено, намагаючись не пропустити жодний прихований символ. І хоча Іван Франко не отримав Нобелівську премію, бо не дожив до ухвали комітету (і тут не судилось), але, на моє переконання, він заслуговує на всі відзнаки світу.
Обовʼязково прочитаю ще раз, це дійсно витвір мистецтва.

«Не треба чекати, аж хтось дасть почин, аж усе те буде готове, мов машина, яку аж в повній зброї можна пустити в рух. Кожда хвиля, кожде місце добре для почину; кождий нехай починає сам від себе, в своїм крузї, в межах своєї здібности і компетенциї. Коли б тілько думка була одна, бажання однолите, бажаннє служити народові, а цїлість певно зложить ся сама собою»

«Щоб ожити по-справжньому, треба спочатку типу померти» — саме так пояснюється назва книги в останньому розділі, але про все за порядком.

Я вкрай рідко пишу негативні відгуки на книги, але цей буде саме таким. Чомусь очікувала набагато більшого від цього детектива, бо і жанр люблю, і назва заінтригувала, однак майже з самого початку вся історія видалась мені надто картонною, вчинки більшості персонажів дивними і нелогічними, а діалоги штучними. Ну не повірила я героям і не полюбився мені ніхто. Можливо саме тому спостерігати за розвитком подій було не так цікаво.

У центрі сюжету телешоу «Всупереч строку давності», у якому журналісти беруться за розслідування давно нерозкритих злочинів, аби допомогти людям. «Наша мета — відновити справедливість», — сказав на першій зустрічі бос головній героїні Майї. Уже на цьому моменті запахло лицемірством, бо ж разом із цією жагою до справедливості вся знімальна група активно працює над створенням гарної картинки, викривленням відзнятого матеріалу задля високих рейтингів, провокуванням героїв історій на сильні емоції тощо. Тож я чомусь особливо сильно обурилась, коли Майя пообіцяла родині однієї давно зниклої дівчини віднайти її. Непрофесійно, неправдоподібно, егоїстично. Не уявляю навіть, як людина, багато років пропрацювавши в таких реаліті-шоу і знаючи все, що відбувається за лаштунками, може справді вірити, що займається благою справою — розкриттям злочинів.

Але головні події починають розгортатись уже після зникнення напарниці Рити. Саме тоді Майя береться за це розслідування, ризикуючи втратити свою роботу й інколи навіть своє життя. Такий порив Майї розкрити цю справу мені видався не до кінця зрозумілим, бо дівчата ніколи й не були подругами. Та й усім іншим відверто байдуже, що там сталось із Ритою, пояснюючи все її ексцентричним характером, навіть поліція наче й не робить нічого. Складається враження, що Майя просто хоче побути детективом, бо це прикольно.

Втім, розгадка історії була для мене несподіваною, навіть уважний читач вгадати злодія ну ніяк не зможе, тому просто дочитайте до кінця. Загалом не шкодую витрачений час, бо читати було доволі легко, але в мій топ рекомендацій цей детектив не потрапив.

Книга, що назавжди залишиться в моєму серденьку. Прочитала за рекомендацією вчительки української літератури й шкодую тільки про те, що не зробила цього раніше.

Початок трилогії ніжний і чутливий. На наших очах росте маленька Дарка, у життя якої поступово вривається багато різних людей. Так прийшло й перше кохання – Данко, син директорки сільської школи. Почалось це кохання на вакаціях, а потім Дарка повезла його з собою в Чернівці, на навчання в українську приватну жіночу гімназію. Я до останньої сторінки щиро вболівала за щастя цієї дівчинки, але якби ж усе було так просто.

У ті часи Буковина була окупована Румунією, тому навчання дітей проходило за жорсткими правилами. Саме вчитель румунської мови Мігалаке стає таким собі втіленням всього історичного тла: спочатку він видається неймовірно гарним і добрим, а потім уся краса спадає і це зачудування змінюється на страх.

Опинившись далеко від свого дому, дівчата з Веренчанки заново шукають себе. Зʼявляються нові друзі і вороги, викриваються нові невідомі грані характеру на фоні непередбачуваних ситуацій. Дарка починає усвідомлювати своє місце в цьому житті, примикає до таємного кола тих, хто не хоче коритись румунам і зрумунщеним працівникам ґімназії. Ці безстрашні діти (бо ж знають, що за це будуть вигнані з навчання) виступають проти дорослих і розуміють ніби більше за них. Заради однієї великої мети вони йдуть на різні жертви: хтось зрікається свого кохання, когось арештовують, хтось отримує незадовільний сертифікат (який сором для батьків!).

Події, що розгортаються на сторінках книги, можна порівняти до того, що зараз відбувається на окупованих росією територіях. Як вивчають там історію України? Чи змушують дітей любити російську мову і розмовляти виключно нею? І як карають тих, хто відважується протистояти окупантам? Ці думки розривають серце.

У книзі йдеться про дорослі речі в дитячих розмовах, про доленосні події і рішення в житті простих людей. Читаєш і надихаєшся відвагою персонажів, переймаєшся цією безмежною любовʼю до України. Чи хотіла б перечитати? Безумовно. Знайомство з творчістю Іриною Вільде тільки почалось.

Сервус!