Ця книга варта вашої уваги. Вона читається дуже легко і дуже важко водночас. Це і літературний альманах, де поєднані твори різних авторів, і історія чогось цілісного - нам здається, що комплексного образу будинку, насправді ж - трагедії нашого сьогодення. Але не кваптесь вважати книгу депресивним чтивом, адже вона дарує моменти усмішок, сміху, і сповнена життям. Кожен розділ - життя.

Книга, яка від першої до останньої сторінки, кричить про біль кожного Українця?

Історія про трьох сестер, які мають різний характер, світогляд, долю. З дитинства між ними точиться безупинна війна: сварки, образи, ревнощі, заздрощі. Вони здатні зрадити одна одну, обманути, підставити, а миті злагоди короткі та оманливі. Типові «совєцькі» батьки, які вибрали не показувати дітям власних почуттів, ростили їх без проявів любові, підтримували та заохочували атмосферу суперництва поміж них. Роман мав розкрити тонкощі родинних стосунків і показати, як хибне виховання батьків вплинуло на долю трьох сестер. Але не склалося. Ідея роману дійсно крута, але її втілення дуже слабке. У мене склалося враження, що авторці поставили жорсткий ліміт на кількість сторінок, а на редактуру взагалі коштів не виділили. Текст здається максимально стислим, уривчастим, обрізаним. Я ніби читала короткий переказ, в якому мені стисло переповідали головну інформацію. Емоційність оповіді не просто відсутня, а моментами йшла в абсолютний мінус. Читаючи, я не відчувала абсолютно нічого. Я намагалася перейнятися долею дівчат, але авторка зробила це нездійсненним завданням. Тон оповіді не змінювався, незалежно від подій роману, чи то була романтична сцена першого освідчення, чи смерть одного з персонажів, авторка дотримувалася стриманого безособово стороннього погляду. Жодних прописаних емоцій персонажів, поведінка дівчат нелогічна і шаблонна, характери залишилися не розкритими. Мене бісило постійне перескакування між локаціями, персонажами, подіями. В одному абзаці дівчата сидять з батьками проводять чергову «сімейну нараду», а вже в наступному реченні змінюються і дійові особи, і локація. Текст виглядає так, ніби з нього навмисне вирізали цілі шматки — сцени, описи, діалоги — усе, що могло б додати історії глибину, повноту, сенсовість. Після прочитання у мене залишилося відчуття, що вся історія — це промоушен вагітності. Авторка ніби і намагається піднімати важливі питання, але особисто у мене таке враження, що всю книгу мені втирали, що я от прямо зараз маю піти і завагітніти. Пролайферам однозначно сподобалося б, я такий тиск на жінок не підтримую і засуджую.

Роман про трьох сестер, які народилися в один день, але мають різні характери та долі. В дитинстві дівчата постійно сваряться, миряться, заздрять одна одній, зраджують і прощають, роблять капості всякі, підставляють одна одну, брешуть. Рома - ніжна, добра, мила, мудра. Її дитяче кохання з Ростиславом переросло в єдине кохання на все життя. Але сестра вирішує зламати їм долю, через неї розлука у них на довгі роки. Зустріч через багато років, яка мала б подарувати щасливе життя разом, обриває смерть Роми. У неї залишається «сонячна» дитина, син Денис, якого її сестри не сприймають і за 5 років навіть його не бачили. Ангеліна - красуня, знає чого хоче від життя, жорстка та успішна. Вона не поділяє думки сестер про кохання, виходить заміж за успішного та багатого. Коли вона зустрічає Андрія, то розуміє, що її життя не щасливе. Коли вона завагітніла через 15 років після весілля, її чоловік немвірить що це його дитина. Злата - вона як між добром та злом, між двома сестрами і звичайно хоче бути з успішнішою та кращою. Коли Злата покохала свого хворого Романа, і вирішила своє життя з ним з'єднати, тільки тоді вона трішки зрозуміла свою сестру Рому. Роман показує всі тонкощі родинних відносин, не правильне виховання батьками дітей, хоча вони думали що так буде краще, але цим робили ще більше між дівчатами сутичок та не розуміння. Важкий роман для мене, я не розуміла батьків, я не розуміла сестер, смерть Роми мене взагалі розбила, але роман розкриває багато актуальних тем то читати було легко, швидко та цікаво.

Роман Світлани Талан про життя та почуття, сімейні відносити на тяжку хворобу. Рима головна героїня роману мати двох дітей та дружина Ігоря. Дізнавшись про свій страшний діагноз - рак, вона оберігає сім'ю від цієї новини. Дітям хоче дати можливість гарно відпочити закордоном, а чоловіку відбути своє відрядження. Залишилася сама на одиниці з собою зі своєю хворобою, дітям завжди нема навіть часу поговорити з нею, в чоловіка навіть немає бажання, бо він зайнятий у відрядженні. В тяжку хвилину вона залишається сама, єдина подруга Люба яка завжди поряд і завжди підтримає, але не сім'я. Римма аналізу своє життя та згадує минуле. Вирішує знайти своє юнацьке кохання, бо вірить що він її теж кохав весь цей час. Але зустріч з Олексієм приносить велике розчарування, знімає "рожеві окуляри" про людину, яку кохала. Випадкова зустріч з молодим хлопцем змінює не тільки її життя, але і його. Влад - молодий хлопець з багатої сім'ї, де заради злиття компанії батька повинен одружитися на не коханій дівчині. Його зустріч з Риммою змінить його життя та цінності, відношення до кохання та до самого життя. Для кожного з них ця зустріч змінить їх життя та подарує щастя та кохання, але дуже коротке. Римма наприкінці життя стала коханою та щасливою. Влад на початку свого дорослого життя зрозуміє, як треба прожити своє життя та хто повинен бути поряд, яка жінка. Римма мудра жінка і проходячи цей шлях з нею, починаєш аналізувати своє власне життя, чи правильно ми його проживаємо, що треба змінити, як треба жити. Книга читається легко і швидко, хоча піднімає тяжкі проблеми. Рекомендую для прочитання.

Книга про війну зараз, я знала, що не готова про таке читати, дуже сподобалась обкладинка, післясмак від книги гіркий, але оцінка 10/10.

Я довго уникала таких книжок. Не через байдужість — навпаки, через надмірну чутливість. Я знала: якщо прочитаю — болітиме. А ще знала, що біль не вигаданий, не художній — він справжній, живий. Але сьогодні я наважилась. Я потрапила у невеличкі частинки життя людей із одного будинку. Дізналась про їхні мрії, надії, бажання, плани на майбутнє. Усе те, що було звичним — і, для декого, стало останнім. «Чи бачать небеса котів» — це не просто книга. Це дзеркало нашої реальності, в якому відбиваємося всі ми — сусіди одного «будинку», що став символом цілого зруйнованого світу. Герої книжки такі близькі, що здається, ніби ти дійсно з ними знайома. Ніби ти пила з ними чай, ділилась новинами, жартами, переживаннями. А потім — раптовий удар. І цей будинок, як і мрії всередині нього, зруйновані вщент. Читаючи, я згадала свій перший день повномасштабної війни. Мене ніби віднесло назад у часі — в ту кімнату, де ми з мамою обіймались і плакали, тримаючись одна за одну, бо іншої опори просто не було. Ми не ховались у підвал, ми не знали, як реагувати — просто існували у жахливій невизначеності. Потім — евакуація до бабусі, дивна тиша, в якій не розуміли, чи можна довіряти спокою. Книжка відкрила старі рани, але зробила це з ніжністю. Вона не б’є по голові трагедією, а торкається серця. Нагадує, що за кожною статистикою — життя. І смерть. І кохання. І те, що вже не повернути. Вона пробуджує пам’ять, навіть ту, яку ми намагаємось заховати глибоко всередині, бо надто боляче. Часом здається, що ми вже звикли. Що це стало якоюсь буденністю, невід'ємною частинкою нашого життя. Але ні. Ми просто навчилися виживати. І ця книга — нагадування про те, що не можна звикати. Бо за кожним уламком, за кожним вибухом — наші люди. Такі самі, як ми. І ми зобов’язані пам’ятати. Я дуже хочу миру. Щоб люди поверталися додому. Щоб діти знову сміялися без страху. Щоб військові обіймали своїх рідних. Щоб більше не було таких книжок — бо не буде нових трагедій, які треба осмислювати. А поки що — дякую авторкам. За сміливість, за голос тих, кого більше немає. Ця книга залишиться зі мною надовго. Як нагадування. І як обіцянка — що ми вистоїмо. Слава Україні!

«Чи бачать небеса котів» — це книга, яку неможливо читати байдуже. Вона болить. Вона щемить. І водночас — вона важлива, як повітря в задушливому приміщенні. Це не просто сторінки з текстом — це голоси тих, кого ми більше не почуємо, але маємо пам’ятати. Читала її з клубком у горлі. 36 історій — 36 зруйнованих життів. Вони справжні. Такі, як могли бути — звичайні вечори, дитячі сни, старі фотографії, улюблені кішки, плани на завтра, які не настали. Усе це обірвалось 14 січня 2023 року, коли в Дніпрі ракета знищила багатоповерхівку. Але ці історії залишилися — завдяки авторам, які вплели у слова людську пам'ять. Найбільше мене зачепив образ котів — ніби невидимих свідків трагедії. Їхнє мовчання гучніше за крик. І коли читаєш, мимоволі ставиш собі питання: «А чи справді є небеса для них? А для нас?» Ця книга — як молитва. Як ніжне прощання. Як обіцянка ніколи не забути. Вона складна, але неймовірно потрібна. І якщо ви ще вагаєтесь, читати чи ні — прочитайте. Бо це наш обов’язок — пам’ятати.