Це такий набір репортажів із Сєверодонецька (перейменовано в Сіверськодонецьк) за 2020-2021 роки із заглибленням в певні історичні віхи міста: завод «Азот», сепаратиський зʼїзд 2004 року, зародки ПіСУАРу, події 2014-го, і окремих містян. Це одна із книг з моєї уже досить великої полички під кодовою назвою «зрозуміти Схід». Але цю книгу відрізняє від інших, що авторка наче не намагається напряму руйнувати якісь міфи про регіон, а скорше робить акцент на тому, що місто як місто, люди як люди, «не вони такі, жизнь така». Не скажу, що читав із великим захопленням, бо вона сконцентрована лише на одному місті, до якого я не маю жодного відношення. Але важливість такого документування полягає в тому, що сьогодні через дії окупанта східні міста зникають один за одним. Сьогодні місто окуповане агресором. П.С.: мені особливо цікавим був розділ про мозаїки міста.
Анонім
"Коли тебе повністю звільнили від твого дому,
від усього майна твоєї сім'ї,
від пам'яті
і, бажано, від життя "
Про книжки на такі теми дуже важко писати. Хочеться лише сказати - читати треба. Нема зараз сил читати - купіть на майбутнє.
Це справжні свідчення реальних людей. Людей, які пережили окупацію. Київщина, Херсонщина, Чернігівщина. Життя усіх перевернула війна, тим чи іншим способом зачепила. До когось прийшла додому у російській формі.
З документальними книжками про війну у мене все однозначно: я завжди буду плакати. Плакати через біль, який нашим людям завдали росіяни. Окремо підкреслюємо: саме росіяни, а не цілий ряд синонімів на кшталт "орки" і т.д., які роблять якісь розмежування між нібито добрими і поганими. А ми знаємо, які добрі - нещодавно якраз мільйон їх був.
Та це книжка не про воєнні злочини. Це про людей. Людей, які шукають, які чекають, які пам'ятають. Людей, які зіткнулися з жорстокістю і насильством: коли ввірвалися у їхні домівки, коли довелося тікати чи сидіти у підвалі. Ув'язнення, блокпости, постійне відчуття страху. І з цим усім - життя. Комусь треба виговоритися, хтось не хоче вголос згадувати. Але ми знаємо, хто винен.
Анонім
Пфф, тричі починаю відгук і розумію, що хочу сказати.⠀
Те, що судячи з тексту авторка не любить своє рідне місто? Але це справа кожного і не мені лізти в їх складні стосунки. Тільки питання нащо писати книги про те, що не любиш?⠀
Хоча з іншого боку це навіть добре, бо якби це було возвеличення Сєверодонецька, то не було б його реальної картини🤨 Може це відповідь на моє питання?⠀
Складно...⠀
Краще прочитати репортажі, бо вони захопливі. Цікаво, що всі інтерв'ю взяті у людей які свого часу приїхали до міста і їх життя нерозривно зв'язалися з містом біля заводу.⠀
Скажу чесно, на фоні війни мені більш за все було цікаво читати про події 2004 року, бо я їх майже не пам'ятаю, та про 2014, бо тоді складно було розібратися що відбувалося у місті. Тому за ці репортажі я вдячна авторці. Але й інші були досить пізнавальними👍.⠀
Що ж сказати у кінці? У мене склалися досить суперечливі враження від книги. Репортажі то плюс, деякі вставки названі #severstories залишили неприємні враження. Але ця книга всеодно цінна для мене і хотілося б відвезти її до міста, про яке вона оповідає💔.⠀
Анонім
