Якщо ви, як і я, думали, що ця книга авторки буде легшою за попередню, то маю вас розчарувати — ніт. Жодні квіточки на обкладинці не зменшили градус напруги чи іронії. Це справжній феміністичний твір, без напівтіней, нюансів чи недомовок. Тому — будьте готові до різких емоцій. Про що? У книзі, як ви бачите з назви, зібрано три твори, присвячені жінці. Хоча я ще раз повторюся, що жодної красивості тут немає. Є лише жорстка правда "Ти — диво" - розповідь про, як мінімум, чотирьох закоханих жінок в одного чоловіка, який уміє кожну зробити королевою, але не може зробити щасливою. І його не зупиняє ні вік, ні сімейний стан, ні психотип. Він — диво. "пані за шістдесят знаєте, коли я її вперше побачила і приміряла, мені вона, чесно кажучи, зовсім не була потрібна вона мені просто сподобалася але потім... але потім дещо сталося, і вона мені справді потрібна тепер, нині ввечері а вам не здається, що..." (мова про сукню) Ні, не здається, жінки підуть заради нього (та і у разі розлуки теж) на все. "Це не воно" та "Гарні від(ьм)и горять гарно" - я назвала би сумішшю війни та шабашу. Бо це радше не зв'язний текст, а вибухи різних емоцій на тему жіночої долі: материнства, зради, інквізиції, покарання, смерті. Використання їхніх здібностей на користь чоловіків, що були поруч, їхнє виживання у чоловічому світі. І це повторюється і повторюється та не має ознак зникнення. Після прочитання книги я тепер змінила і своє ставлення до скульптур Родена, бо там теж усе не так однозначно. Підсумовуючи, наголошу на особливостях авторського стиля: своєрідна пунктуація, постійне повторення дійових осіб для посилення напруги розповіді, синонімічне багатство назв статевих органів людини, протиставлення чоловіків та жінок. Як я і казала, читання легким не буде, і післясмак приємним теж, але авторка цього і не планувала.

Після таких драм не буде страшний жоден трилер чи горор. Звичайне життя набагато страшніше. Воно страшне не стільки жахіттями, скільки безвихіддю. і в нас немає підстав не вірити цій словенській авторці. Про що? До книги увійшло три твори, просякнуті депресивними настроями від розпачу та зневіри. Читається нелегко, але ці теми актуальні і для нас. Тому — стисло опишу. "1981" - ми повертаємося у цей рік, де перед нами постають різні діти чи молоді люди зі своїми тогочасними проблемами — вступ у піонери, зрада дівчини, дорослішання та спілкування з батьком і братом. Ці герої пов'язані між собою, але не лише проживанням в одному містечку. Кожен з них кілька разів за день потрапить у майбутнє, у своє постаріле тіло. І вони зрозуміють, що проблеми 1981 року ніщо у порівнянні з цілим життям, життям, сповненим втрат. "Сім куховарок..." - для мене філософська притча, де пояснюється, що людське життя — це коловорот воєн, втрат, убивств заради якоїсь незрозумілої мети. А ці кухарки, як Мойри, дивляться на усе це, коментують і ... готують їжу для тих, хто вцілів. Окремою проблемою постає доля жінок в оцій суворій дійсності. Щодо "Ми, європейські мерці" можу сказати лише одне: я теж згідна, що ми живемо в лайні: "іще один драматичний персонаж явно діє конферансьє на нерви бо він хотів би спокійно закінчити свою третю репліку, тобто ту, яка констатує, що ми плаваємо в лайні він хотів би встановити з нами контакт візуальний мисленнєвий енергетичний бо він хотів би бути на сто відсотків упевнений, що навіть останньому дурню серед нас кришталево ясно, що ми плаваємо в лайні" Увесь наш світ — театр. І такі п'єси могли бути написані та поставлені лише в нашому світі. Не на театральній сцені, бо за ало культури, забагато лайна. А хочеться Добра і Миру.