Роман написаний у формі внутрішнього монологу, де спогади та роздуми про покійного друга, літературне життя та самотність вплітаються в реальність спільного життя з собакою. "Вони не вкорочують собі віку. І не плачуть. Але їх можна зранити — і їх ранить. У них можуть розбиватися серця — і розбиваються. Вони можуть втратити розум — і втрачають." Чесно сказати я взагалі не знала що очікувала від цієї книги, але отримала не просто цікаву розповідь, а ще й глибокі роздуми над проблемами та життям. Мені сподобалось як написана книга, вона не перевантажує вас відразу купою інформації. Письменниця не нав’язує читачеві висновків, а дозволяє разом із героїнею пройти шлях прийняття втрати та відкриття нових форм любові. "Те, чого нам не вистачає, те, що ми втрачаємо і за чим горюємо, — чи не це робить нас тими, ким ми є насправді?" Книга, що залишає слід у серці, особливо якщо ви коли-небудь втрачали когось важливого або знаходили розраду в безмовному розумінні тварин🤍
Сподобалося! Викладачка письменницької майстерності, яка втратила друга через самогубство, отримує у «спадок» від нього німецького дога. Сама з величезним собакою в маленькій квартирі, попри заборону тримати тварин удома, героїня намагається через любов до пса пережити втрату та зібрати по друзках своє життя. Це чуттєва історія про горювання та прийняття; надзвичайно особистий щемливий лист до друга; пошук відповідей у літературі та вигадливе мереживо думок і подій, де вже й не відрізнити, що — вигадка, а що — реальне життя...
Коли звичний плин життя вже не піддається ні контролю, ні передбачуваним фіналам, а "плутанини побільшало, розгубленість поглибшала, розбіжності стали ще різкішими" понад усе хочеться повернути повний контроль, але й разом з тим повністю віддатись під авторитетне рішення якогось чарівного експерта, що здатен виправити будь-яку проблему одним лиш впевненим поглядом у бік всіх підступаючих труднощів. І так, за короткий проміжок життя, за ту кульмінаційну й найвагомішу мить ти нарешті усвідомлюєш, через що ти проходиш все своє життя і коли настає та мить спокою, мить прийняття, яка означає не слабкість чи втечу, а силу прийняти головне рішення: здолати весь шлях на своїх умовах та заради власного спокою, коли вже не залишається жодних сумнівів, бо не буде болю чи розчарувань, не буде втрат і більше ніколи не буде ухвалено неправильне рішення. Єдина фраза, від "The New Yorker", після якої купила книгу без всяких там анотацій: "Витонченість цього роману вражає". Дійсно. Витончено, ніжно, чуйно та трохи меланхолійно. Це було справжнім і кожна фраза, кожна вдало підкреслена інтонація у потрібну мить, просто переносять на декілька годин у потужну та проникливу історію жінки, яка зіткнулась із неочікуваною реальністю, бентежністю перед невиліковною хворобою давньої подруги. "Ми любимо говорити про те, як шукати правильні слова, але коли йдеться про найважливіше - таких слів не знаходимо". І часто саме ті люди, які не були нам раніше найближчими в житті знаходять правильне мовчання і підтримають так, що не виникає жодного почуття неповноцінності чи сорому за надмірні співчуття. Бо в необхідності прийняття неминучого людина і так надміру розгублена та розбита, тому потребує того, хто вдихне життя так, ніби воно і не змінювалось та побачить тебе таким, яким ти хочеш почуватись, а не тим, ким вимушений був стати. Понад усе необхідна щирість та відвертість і таке нагадування, яке на смак незатьмарене горем життя, щоб дійсно забувались всі попередні зміни, щоб сказані діагнози залишились ледь чутним відлунням, яких, а раптом, навіть і не було. І все це без зайвого поспіху, без страху в гонитві за часом, який тобі більше не належить та без марних надій, що попри весь біль чи неконтрольованість чіткості власних думок наступне "завтра" може і не настати, а ти не збагнеш цього, бо вже повністю втратиш себе у підступності нових симптомів. Кожен хто здатен зрозуміти, коли боротись вже стає більшим тягарем, ніж прийняття та спокій, заслуговує не залишатись на самоті з цією боротьбою і не змушувати себе до вдаваної люб'язності, коли сам потребує щирого розуміння понад усе. Кожен із читачів цієї книги, хто змушений був зустріти на життєвому шляху те, що неможливо здолати і змінити, а біль не вдавалось зупинити чи хоч якось заглушити, проживе кожен вибір та кожен сумнів та розуміння того, на скільки важко боротись із цим на самоті, особливо, якщо поруч є ті, які не здатні збагнути "через що ти проходиш". "Це було життя - от що. Життя тривало, попри все. Безладне життя. Несправедливе. Життя, з яким треба щось робити. Мені. Бо якщо не я - то хто." І надзвичайно важко обрати жити, важко зробити це наодинці та боротись самотужки, втримувати себе, коли сил вже, здавалось, немає звідки брати, а ще доводиться думати про те, щоб було комфортно і стало сил тому, хто мав би це ж зробити для тебе, і мучитись почуттям провини, що ускладнив комусь життя, замість пошуку рішень для порятунку власного. Нехай поруч з кожним буде людина, біля якої не доведеться думати про жоден вибір, не мати зайвих хвилювань крім власної боротьби і просто намагатись по-справжньому жити, відчути спокій та повірити у те, що це все ще можливо, хоч на якусь мить.
Роман про слухання як форму співчуття. Через випадкові зустрічі та чужі сповіді авторка показує, як біль, самотність і страх смерті можуть бути проговорені — і почуті.
Котолог