Коли звичний плин життя вже не піддається ні контролю, ні передбачуваним фіналам, а "плутанини побільшало, розгубленість поглибшала, розбіжності стали ще різкішими" понад усе хочеться повернути повний контроль, але й разом з тим повністю віддатись під авторитетне рішення якогось чарівного експерта, що здатен виправити будь-яку проблему одним лиш впевненим поглядом у бік всіх підступаючих труднощів. І так, за короткий проміжок життя, за ту кульмінаційну й найвагомішу мить ти нарешті усвідомлюєш, через що ти проходиш все своє життя і коли настає та мить спокою, мить прийняття, яка означає не слабкість чи втечу, а силу прийняти головне рішення: здолати весь шлях на своїх умовах та заради власного спокою, коли вже не залишається жодних сумнівів, бо не буде болю чи розчарувань, не буде втрат і більше ніколи не буде ухвалено неправильне рішення. Єдина фраза, від "The New Yorker", після якої купила книгу без всяких там анотацій: "Витонченість цього роману вражає". Дійсно. Витончено, ніжно, чуйно та трохи меланхолійно. Це було справжнім і кожна фраза, кожна вдало підкреслена інтонація у потрібну мить, просто переносять на декілька годин у потужну та проникливу історію жінки, яка зіткнулась із неочікуваною реальністю, бентежністю перед невиліковною хворобою давньої подруги. "Ми любимо говорити про те, як шукати правильні слова, але коли йдеться про найважливіше - таких слів не знаходимо". І часто саме ті люди, які не були нам раніше найближчими в житті знаходять правильне мовчання і підтримають так, що не виникає жодного почуття неповноцінності чи сорому за надмірні співчуття. Бо в необхідності прийняття неминучого людина і так надміру розгублена та розбита, тому потребує того, хто вдихне життя так, ніби воно і не змінювалось та побачить тебе таким, яким ти хочеш почуватись, а не тим, ким вимушений був стати. Понад усе необхідна щирість та відвертість і таке нагадування, яке на смак незатьмарене горем життя, щоб дійсно забувались всі попередні зміни, щоб сказані діагнози залишились ледь чутним відлунням, яких, а раптом, навіть і не було. І все це без зайвого поспіху, без страху в гонитві за часом, який тобі більше не належить та без марних надій, що попри весь біль чи неконтрольованість чіткості власних думок наступне "завтра" може і не настати, а ти не збагнеш цього, бо вже повністю втратиш себе у підступності нових симптомів. Кожен хто здатен зрозуміти, коли боротись вже стає більшим тягарем, ніж прийняття та спокій, заслуговує не залишатись на самоті з цією боротьбою і не змушувати себе до вдаваної люб'язності, коли сам потребує щирого розуміння понад усе. Кожен із читачів цієї книги, хто змушений був зустріти на життєвому шляху те, що неможливо здолати і змінити, а біль не вдавалось зупинити чи хоч якось заглушити, проживе кожен вибір та кожен сумнів та розуміння того, на скільки важко боротись із цим на самоті, особливо, якщо поруч є ті, які не здатні збагнути "через що ти проходиш". "Це було життя - от що. Життя тривало, попри все. Безладне життя. Несправедливе. Життя, з яким треба щось робити. Мені. Бо якщо не я - то хто." І надзвичайно важко обрати жити, важко зробити це наодинці та боротись самотужки, втримувати себе, коли сил вже, здавалось, немає звідки брати, а ще доводиться думати про те, щоб було комфортно і стало сил тому, хто мав би це ж зробити для тебе, і мучитись почуттям провини, що ускладнив комусь життя, замість пошуку рішень для порятунку власного. Нехай поруч з кожним буде людина, біля якої не доведеться думати про жоден вибір, не мати зайвих хвилювань крім власної боротьби і просто намагатись по-справжньому жити, відчути спокій та повірити у те, що це все ще можливо, хоч на якусь мить.
Роман про слухання як форму співчуття. Через випадкові зустрічі та чужі сповіді авторка показує, як біль, самотність і страх смерті можуть бути проговорені — і почуті.
Якщо у тебе є бажання мати собаку, то ти, можливо, будеш сприймати цю книгу через призму власних мрій і сподівань. Те, як головна героїня переживає свій біль і водночас відкриває нові емоційні глибини завдяки собаці, може торкнутися твоїх власних прагнень мати такого вірного друга. Цікаве питання що це за друг про якого йдеться, чи це втрачений друг головної героїні, чи друг який несподівано увірвався в її життя. Книга про відносини, про любов, про те, як ми вчимося бути кращими, коли поряд хтось, хто повністю вірить у нас. Це дивовижно, як часто саме тварини, які можуть бути такими простими і чесними, показують нам, як ми можемо бути кращими людьми. Рекомендую, ця книга для мене 100/10. Буду знайомитись і з іншими книгами авторки
Тонка, емоційно правдива книга про те, як випадкові зустрічі здатні поступово оголити найглибші тріщини в людині. Роман уважно слухає своїх персонажів і водночас показує, як чуже життя може змінити власний шлях.
Розумна, відверта книга, що довго не відпускає. Друг — це той тип роману, під час читання якого я постійно ловила себе на тому, що зупиняюсь, перечитую фразу ще раз і просто думаю. Не тому, що текст важкий — навпаки, він лаконічний і спокійний — але в ньому є щось таке, що змушує осмислювати кожне слово. У цій історії майже нікого не названо по імені, окрім Аполло — величезного дога, який опиняється в житті оповідачки після того, як її близький друг і багаторічний наставник вкорочує собі віку. Його вдова, не витримуючи туги собаки, передає Аполло тій людині, яка розуміла чоловіка краще за всіх. Роман нагадував мені то листа, то сповідь, то начерк майбутньої книжки. Наче жінка веде внутрішній діалог із тим, кого вже немає, фіксує думки, спогади й літературні цитати, аби не захлинутися у власному горі. Чи це щоденник? Чи біографія друга? Чи спосіб зберегти його голос? Мені так і не вдалося визначитись — та зрештою це й не мало значення. Єдине, що абсолютно очевидно: вона сумує. І Аполло — теж. Двоє істот, які втратили людину, що була для них світом, змушені шукати втіху одне в одному, хоча навіть саме їхнє співіснування під загрозою — у квартирі героїні тварини заборонені. Вони поступово вчаться лагодити власні тріщини, не завжди лагідно, інколи з опором, але дуже по-справжньому. Особливо мене вразили роздуми про письмо — суперечливі, часом різкі, але завжди чесні. Нуньєс без прикрас показує, як люди, книги та смерть переплітаються в єдину систему знаків, де кожен має власну правду. Книга дуже незвична. Це ніби серія коротких есеїв, листів і внутрішніх монологів, з’єднаних тонкою ниткою спільного болю. Тут мало класичного сюжету — і, чесно кажучи, він і не потрібен. Сила Друга — у думці, інтелекті, тонкості й стриманому гуморі, який не дає тексту перетворитися на важке читання про втрату. Щиро рекомендую.
Сіґрід Нуньєс ДРУГ Це не мила книжка про песика?, як я чомусь думала??. Забула, чому її купила і, як часто, щоб не натрапити на спойлери, беру книгу в руки і мало що про неї знаю. Вона доволі важка психологічно, сумна, наповнена розповідями про депресивні розлади у людей, причини травм наводяться дуже різні. З перших сторінок - глибокі роздуми✍️ письменниці/викладачки про самогубство, старість, вплив часу, зміни в суспільстві... Вона постійно ніби розмовляє або звертається до свого друга, якого втратила, бо він скоїв самогубство. Дружили вони більшу частину їх життя. Суцільний потік думок про мистецтво, любов, спогади про роботу зі студентами, невпевненість або самозакоханість колег. Кожний читач побачить те, що його торкнеться особисто. Після смерті її друга, його собаку, німецького дога, величезного розміру, вдова віддає саме цій жінці, від імені якої ведеться розповідь. У Собаки "виснаження від горя" після втрати господаря. Квартира дуже маленька, тож поява такого співмешканця - це проблема для жінки, але вона бачить в цьому собаці "частинку друга". Докладає зусиль, щоб Аполло адаптувався в неї, хоче, щоб собака її полюбив. Разом ці двоє крок за кроком переживають втрату друга?. Є деякі цікаві, теплі та зворушливі факти/роздуми про котів і собак, щось навіть з гумором...??⬛??? Стиль написання авторки - дуже приємний, переклад - красивий✨️, якісний текст, який легко читати, не зважаючи на теми. Книга добре розкривається?, такого формату, що зручно брати з собою?? ЦИТАТИ ?Науковці вважають, що сльози тварини - це сльози стресу, і їх не варто плутати зі сльозами людини - як істоти, здатної на емоції. ? Якщо читання справді посилює емпатію - нам так постійно кажуть, - то письменництво, вочевидь, її забирає. ? Людина не може добре думати, кохати і спати, якщо недобре повечеряла. Вірджинія Вулф. ? Уявне зло - романтичне й різноманітне, реальне зло - похмуре, монотонне, вбоге й нудне.
Потенційно — це краща книга року. Я витратила на неї всі свої рожеві стікери. У ній немає чітко окресленого сюжету — радше це фрагменти роздумів головної героїні про самогубство, втрату, письменницьку майстерність, права жінок, тварин та багато іншого. Ці уривки мене глибоко вразили: вони зрезонували з моїми власними думками, змусили задуматись, допомогли подивитися на знайомі теми під іншим кутом. Я добряче поплакала, хотілось підкреслити ледь не кожне речення. Ця книга — дивовижна. Вона водночас завдає болю й зцілює. Я постійно повертаюсь до неї думками й уже хочу перечитати знову.
Котолог