Це було настільки добре, що я кілька днів думав про цю книгу і мене не відпускало. Я б з радістю почитав щось подібне. Шандор Мараї Свічки догоріли В цій книзі тьма неймовірних думок та цитат! І якби ви бачили мій примірник, ви б це точно зрозуміли. Читаючи цю книгу я багато думав про дружбу, про людей з якими я дружу або дружив в певний період часу! Про те чи дійсно вони були друзями? І трохи сюжету! У замку, відрізаному від зовнішнього світу, старий генерал очікує вечірнього візиту друга, якого він не бачив і не чув 41 рік. Бля ви уявляєте, чекати людину 41 рік, для мене це шок! І Нехай цього буде достатньо, щоб збудити вашу цікавість, оскільки саме цікавість рухає цей роман. Чому 41 рік без зв'язку? Що призвело до розставання? Чим закінчиться вечір? Все з'ясовується під час вечірньої розмови між двома друзями. Це один із найкрасивіших романів, які я читав , як за змістом, так і за стилем написання. Він має таку глибину, яка гризе мене навіть після прочитання.

Глибока психологічна драма в неперевершеному перекладі Максима Стріхи. Герой роздумує над непростими житейськими питаннями. Що таке справжня дружба? Чи гріхом є здійснений вчинок, чи вже сам його намір? Як прожити життя в згоді з собою? Всотувала сторінку за сторінкою і вболівала над тим, що їх так мало. В передмові Максим Віталійович вказує, що Шандор Мараї написав 47 романів. З нетерпінням чекатиму на переклади наступних його творів, а тим часом усім серцем раджу прочитати "Свічки догоріли".

«На краю життя все буде таке просте, - все, що було і що могло бути. Все те, що колись було фактами, виявиться легшим від пороху й попелу.» Шандор Мараї новий автор для мене, але можу сміло заявити, що я готова читати все, що в нього перекладуть. Попри легкість читання, в основу його тексту закладено велику глибину, яка набуває неабиякого сенсу. Роман був опублікований приблизно в той час, коли і відбуваються головні події в цій історії, а саме, у 1942 році. Але по відчуттю, я думала, що він був написаний значно пізніше, оскільки у всьому він напрочуд виглядає сучасним. Дія роману відбувається десь біля підніжжя Карпатських гір, де стоїть родовий замок. У ньому старий генерал чекає на прибуття друга, якого він не бачив 41 рік. Більша частина історії - це монолог літнього генерала, до свого колишнього найкращого друга, який утік від їхньої дружби багато років тому за досить загадкових обставин. Генерал хоче правди про певну переломну подію в минулому і нарешті має можливість поставити свої запитання. І тому він веде діалог, а точніше монолог зі своїм таким же літнім другом усю ніч, завжди підходячи до тих запитань, але ніколи не залишаючи часу для відповіді. А можливо він і не хоче знати відповідь, бо знає її уже давно. Глибока психологічна драма в неперевершеному перекладі Максима Стріхи, читати яку було одне задоволення, і яку хочеться розібрати на цитати та зберегти в пам’яті надовго. Це не велика історія, але надзвичайно насичена, вона про дружбу, кохання, ненависть та пошук правди. Це набагато більше, ніж просто історія - це роздуми про те, як вибір, який ми робимо, і секрети, які ми зберігаємо, формують все подальше наше життя. Тому, якщо вам подобається глибока психологічна проза - обов’язковий прочитайте цю історію.

41 рік тому сталася величезна подія між двома друзями, після чого один з друзів втік на іншу сторону світу. Головний герой всі 41 роки достеменно не знав, що саме сталося(тільки самі здогадки) і я підозрюю думав про це весь час. І тут відбувається Зустріч, де він планує "закрити " для себе цю історію і жити далі? "заради цієї помсти я жив сорок один рік, заради неї я не вбив себе і не дозволив, аби мене вбили інші, і заради неї я, дякувати небові, нікого не вбив. Моя помста полягає в тому, що ви повернулися через охоплений війною світ, по замінованих морях, на місце злочину, щоб відповісти мені і разом встановити правду. Така моя помста. А тепер ви повинні дати відповідь». Не хочу більше нічого спойлерити, книжка на 128 сторінок, я б її віднесла до "високої полиці", поріг входу в книжку легкий і невеликий обсяг дадуть можливість посмакувати твір(але наїстися не вийде). Дуже рекомендую не читати передмову(залиште на кінець).

Шандор Мараї Свічки догоріли Давненько мені не попадалися такі книжки… які вивертають душу з середини, які торкаються тебе десь глибоко глибоко, а не поверхнево, які залишають слід в тобі, а не ще одну «просто прочитану історію». Дуже глибокий роман… Як погляд збоку на саме життя, на людські вчинки, які незбагненні для нас, на людські стосунки, кохання, дружбу, закони честі. Він про багатогранну істину, про пошук правди в самому собі, навіть якщо вона гірка, про пристрасть яка вривається в життя… про речі які можуть бути страшніші від страждання і смерті… і про те, що має значення на краю життя… не слова, а «ціле людське життя». *** Є речі гірші від страждань і смерті... Найгірше - це втратити самоповагу. ***Насамкінець людина завжди відповідає своїм життям на найважливіше запитання Не має значення, що вона там казала дорогою, якими словами й аргументами боронилася! На межі, на межі всього вона фактами власного життя відповідає на запитання, яке світ їй так уперто ставить. Це запитання звучить так: Ким ти є?.. Чого ти насправді хотів?.. Що насправді знав?.. Чому був вірний і чому - невірний?. Коли ти був відважний, а коли - злякався? Ось яке це запитання. Людина відповідає як уміє, щиро або облудно, але це не так важливо. Важливо те, що на межі вона відповідає цілим своїм життям! ***На краю життя все буде таке просте, - все, що було і що могло бути. Все те, що колись було фактами, виявиться легшим від пороху й попелу. Те, що ятрило нам серця так, що, здавалося, далі годі й витримати. ***Людина завжди лякається надмірного щастя ***Людина ціле життя до чогось готується. ***Одного дня ми втрачаємо людину, яку любили. Той, хто не здатен знести цю втрату, гине як людина і не викликає співчуття. ***широкий світ не має значення. Людина ніколи не забуває того, що для неї важливе. Я зрозумів це пізно, коли став старший. Відсіюється все несуттєве ***Але всередині вас жило несамовите бажання бути кимось іншим, аніж ви є насправді. Це найбільша й найболючіша кара, якої може зазнати людина. Життя можна зносити тільки тоді, коли живеш у згоді з собою, яким ти є - у власних очах і в очах навколишніх. Ми повинні усвідомити, що наші бажання не знаходять у світі відповіді. Ми повинні прийняти, що люди, яких ми любимо, не люблять нас, або ж люблять не так, як ми на те сподіваємося. Ми маємо прийняти зраду й нещирість, і, що найтяжче, прийняти те, що хтось кращий від нас за розумом чи вдачею. *** Речі ніби раптом набули сенсу й хотіли довести те, що все на світі має сенс тільки тоді, коли воно повʼязане з людьми, коли є частиною людсь-ких справ і людських доль. *** а людська природа влаштована так, що для здійснення чогось очевидно ненормального ми потребуємо бодай якогось виправдання? *** що той, хто вижив, не має права звинувачу-вати. Адже він вийшов з усього сильнішим, мудрішим, витривалішим.