Захопливий детектив. Читається дуже легко, наче дивишся фільм. Сама прочитала за 4 дні. Рекомендую для читання.

Хороша книжка, мені сподобалось! Чудовий сюжет, цікаво розгортались події, щоправда деколи хотілось вже, щоб швидше підвели до ключових подій, але загалом все і так було добре. Швидко і легко читається. За вплетені в сюжет карти Таро окремий лайк. Моментами трошки передбачувано, але авторка таки зробила чудові сюжетні повороти. Тому тверда 9.

Рут Веа - та авторка, яку я купую автоматично. Коли хочеться чогось перевіреного. Але цього разу не склалося. Задум у “Грі в брехню” справді класний. Мені дуже подобається, що головні героїні в шкільні роки не були ні популярними, ні крутими, це додає історії реалістичності й потенціалу. На жаль, цей потенціал так і не розкрився повною мірою. Найбільше дивувало рішення постійно тягати з собою маленьку дитину, зокрема й у небезпечні місця, попри наявність абсолютно адекватного, надійного й турботливого чоловіка. Цей момент не додавав напруги, а радше викликав роздратування і питання навіщо?😳😳😳 Загалом книга має більше недоліків, ніж сильних сторін. Непередбачуваних моментів майже немає. багато чого стає зрозуміло значно раніше, ніж до цього доходять самі персонажі.

⭐9/10 Книжка, яку читаєш, наче пливеш у нічному морі, і не знаєш, чи допливеш, але не можеш зупинитися. Рут Веа створила трилер, який не стільки лякає, скільки тисне атмосферою: холодом, ізоляцією й відчуттям, що тобі ніхто не повірить. Це історія не лише про злочин, а й про психологічну вразливість жінки, яку світ відмовляється слухати. Лора Блеклок - журналістка, яка після нападу грабіжника намагається знову зібрати себе докупи. Вона отримує шанс поїхати у круїз по Північному морю на розкішному лайнері Aurora Borealis. Все виглядає ідеально: блиск, шампанське, красиві люди. Але ідеальні декорації швидко тріскають. Однієї ночі дівчина чує сплеск за бортом і бачить, як хтось падає у воду з каюти поруч : №10. Перед тим вона говорила з дівчиною, яка там жила. Наступного ранку каюта порожня. Персонал запевняє, що ніякої жінки не було. Лора на межі паніки. Вона знає, що бачила злочин, але навколо лише сумніви: "Може, ти вигадала? Ти ж приймаєш ліки... Після пограбування в тебе посттравматичний синдром..." І ось це головне - їй не вірять. Але вона вперта. Починає шукати правду - і чим ближче до істини, тим страшніше. Друга половина книги більше насичена подіями: Ось тут трилер розкручується до максимуму. Лору буквально ізолюють на кораблі: ніхто не слухає, немає зв’язку, море навколо — суцільна пастка. Вона стає свідком, заручницею і розслідувачкою одночасно. І так, у каюті №10 справді щось сталося. Фінал - досить динамічний, Лора бореться за життя й доказ своєї правди. Виживши, вона не стає героїнею, бо вона просто виживає. І цього достатньо. Якщо коротко: клаустрофобія у форматі книги. Ти відчуваєш холод металу під руками, чуєш скрип палуби, шум хвиль і власне серцебиття. Усе здається нереальним: це злочин чи просто параноя? Авторка майстерно грає на межі між реальністю і зламом психіки. Лора - ідеально прописана. Вона не безстрашна, не впевнена, не зручна. Вона людська: розгублена, тривожна, зла, часом істерична. Але саме це робить її живою. Коли всі навколо сумніваються, вона єдина не відступає. І ти читаєш не про жертву, а про жінку, яка вчиться стояти на своєму, навіть коли її вважають божевільною. Вторинні персонажі: як тіні. Кожен із секретом, кожен трохи слизький. І саме це створює відчуття: нікому не можна довіряти. Кожен опис настільки деталізований, що відчуваєш холодне повітря фіордів, блиск скла і тісноту коридорів. Її мова лаконічна, але точна, а діалоги мають живу напругу. З гумором тут мінімум, але тонкий сарказм Лори врятовує від повного мороку. Рут Веа поєднує психологію, ізоляцію й жах людської байдужості - і робить це переконливо. Після останньої сторінки в голові ще шумить море. Сподобається тим, хто любить: трилери в закритому просторі, ненадійних оповідачів і внутрішню боротьбу, атмосферу морського холоду й напруги.

Рут Веа НУЛЬ ДНІВ Відлік часу, щоб знайти вбивцю, розпочато...   Скільки читала, стільки відчувала тягар болю від книги. Звісно, жанр передбачає вбивство, розслідування та переживання. Цій героїні я дуже емпатично співпереживала. Знову зворушливі, ідеальні стосунки двох сестер💕 Джасінта та її чоловік працюють в парі, вони - з найкращих фахівців перевірки надійності систем безпеки, їх наймають великі кампанії, щоб знайти слабкі сторони систем безпеки та охорони. Одного разу Джансінта (Джек) повертається після важкої ночі роботи та знаходить чоловіка... мертвим. Поліція навіть не збирається шукати справжнього вбивцю, вважає ГГ головною підозрюваною 😱🥹 Спочатку Джек намагається співпрацювати зі слідчою, але, розуміючи, що поліція збирається "закрити справу", а її визнати вбивцею свого чоловіка; тікає. Не знаючи куди й що робити далі, але вона знає одне, що не може потрапити за ґрати замість вбивці, який жорстоко позбавив життя її коханого чоловіка. Вона має знайти справжнього вбивцю. Постійно перебуває у шоковому стані, напружений мозок приймає рішення "куди рухатись далі." З кожним кроком вона приходить до того, що за всім стоїть слизька тіньова, аморфна сила.   Джек часто рефлекторно підносить руку туди, де мав бути навушник, щоб запитати поради в Ґейба, але одразу болісна правда накриває: поради спитати нема в кого, Ґейба більше немає💔 🖤 Суцільна брехня. Смерть Ґейба не була випадковістю. І я знала в глибині душі, що ніколи не одужаю від цього. Можливо, я й не бажала одужання. Бо що більше думала про майбутнє, то менше мені хотілося опинитися в ньому. Я б хотіла лягти, заплющити очі й чекати на Ґейба. 🩶 "Ну ж бо, - прошепотів у моїй голові голос Ґейба, такий справжній, що здавався галюцинацією.- Джек, кохана, ти подужаєш". 🤍 ...я похитала головою, бо плакала не через фізичні страждання, а жодна кількість морфіну не зупинила б цунамі туги за Ґейбом. 🖤 ... слизькі темні сили... Вони існуватимуть завжди.   ЖОРСТОКО Й НЕСПРАВЕДЛИВО.

Ось є книги, що не беруть “екшеном”, а беруть атмосферою. Ця саме така, повільна, холодна, затягнута в туман брехні й родинних таємниць. Гаррієт Вествей живе між реальністю і виживанням: борги, неприємності, самотність і робота таро-читачки на пірсі, що вміє читати людей, але не завжди себе. І ось одного дня: лист про спадщину від бабусі, якої вона ніколи не знала. Начебто помилка, яка могла б стати порятунком… Але те, що здається шансом, виявляється випробуванням її совісті. Вона свідомо вдає чужу особу, але поступово опиняється у пастці власної брехні - і саме ця моральна дилема робить історію глибшою, ніж звичайний детектив. Друга сюжетна лінія розкриває таємниці родини Вествеїв. Маєток Trespassen стає живим символом сімейної гнилі, яка довго ховалась під маскою пристойності. Тут кожен має свій скелет у шафі: діти, що бояться правди; мати, яка приховує злочин; і покійна місіс Вествей, чия смерть відкриває старі рани. Ця лінія працює як розгортання минулого: крізь натяки, спогади, документи, тіні. Дуже подобалася психологічна трансформація головної героїні: від слабкої, вразливої дівчини до людини, яка здатна подивитися у вічі правді, навіть якщо вона нищівна. І також тут фоново висвітлено соціальну лінію: класова нерівність, відчай молодих жінок, які змушені виживати у світі без підтримки. Спочатку тепм набирався повільно-повільно. Дуже. Інколи навіть хотілося покласти книгу й просто подихати. Але потім усе починає сплітатися і той момент, коли розумієш, що все було не просто так, дає чистий читачевий кайф. Фінал не гучний, не тріумфальний, а тихий як удар у серце. Ні справжніх перемог, ні щасливих фіналів, лише прийняття. Але саме тому він чесний. Це історія про страх, провину, виживання й межі моралі, про те, як іноді доводиться обманювати, щоб урятувати себе. Мені зайшло. Повільно, атмосферно, густо... 9/10

Це моє перше знайомство з трилерами Рут Веа. Взялась за читання на хвилі новини про майбутню екранізацію. Отже, головна героїня - журналістка, що застрягла на безперспективній посаді в тревел-журналі "Велосіті". Але нездужання керівниці підкидає Лорі шанс заявити про себе, зробивши репортаж про новий круїзний лайнер, який і стане головною локацією майже для всіх сюжетних подій. Океан, чарівні краєвиди фіордів, п'ятизіркова каюта для багатіїв, спа-процедури та безкоштовний алкоголь. Хоч це і робота, але що може бути краще, щоб трішки відпочити й привести власні думки до ладу? Та першої ж ночі на лайнері жінці здається, ніби вона бачила вбивство. Оскільки їй мало хто вірить, Лора самотужки вирішує розібратись, що ж насправді трапилось тієї ночі і чи не збожеволіла вона.. Авторці непогано вдалось передати атмосферу напруги та безнадії, що охоплювала нашу героїню. Хоч сама розгадка ніби й лежить на поверхні і точно не вражає неочікуваними сюжетними поворотами, але читати було все одно цікаво. Здавалося б, майже третину книги героїня збирається на звану вечерю та проводить час на ній, просто спілкуючись з іншими гостями, а мені жодного разу не хотілося закрити книгу чи пропустити якісь сцени чи описи. Часом я дійсно починала сумніватись, чи сама Лора бува не божевільна і чи насправді бачила те, що бачила. А інколи взагалі хотілось дати їй добрячого ляпаса, щоб привести до тями (особливо, на початку книги, коли вона проводила час зі своїм хлопцем до поїздки). Головний мінус історії для мене випливає якраз з її плюсів: все ж таки авторка, передаючи переживання героїні, фокусує забагато уваги на психологічних проблемах, через які та надто часто втрачає самовладання. Причому, наче і є передумови для подібної реакції, а особливо враховуючи, що Лора зовсім недавно пережила психологічну травму, але ця реакція через надміру описів починає здаватись дещо гіперболізованою та штучно накрученою. Через що деякі сцени також здаються дещо затягнутими. Також напружувало, що у героїні часом прокидалось невиправдане та абсолютно незрозуміле мені співчуття до тих, хто цього точно не заслуговує (зрозумієте в фіналі). Загалом же мені книга дійсно сподобалась. Це гарна історія на один вечір. Любителям камерних трилерів має зайти. А я точно в найближчому майбутньому продовжу знайомство з іншими книгами пані Веа. Окремо відмічу гарне видання, а також дуже приємний для читання шрифт - вкотре готова розцілувати команду РМ за це.

Якось було очікувань більше ніж отримано емоцій. Загалом історія дуже рівна, не викликала захвату, не тримала, не виводила на емоції, місцями передбачувано. Загалом не сподобалось