Кожен раз боляче Я зазвичай уникаю подібних книг, вони важко мені даються і краще історичну інформацію я дозовано засвоюю через короткі відео, статті чи виставки Але ця книга написана доступно, плюс більшу частину історій я вже вивчала раніше, тож вона пішла дуже швидко. Хоч і довелось робити перерви, просто щоб не почати заливатись сльозами десь в метро Книга про покалічені життя українських діячів. Тобі заважають творити, вчитись, працювати, виховувати дітей, висловлювати відкрито свою позицію. Зжирають роки життя в’язницями, таборами і психлікарнями, приписуючи тобі те, чого не існує. А скільки тут речень тільки про те, як зневажливо ставились до українськомовних українців! Як писали в мед. висновках ”шизофренія, бо спілкується українською”, як виганяли через це з університетів чи забороняли в’язням переписуватись з рідними, якщо не російською. Тут стільки абсурду, який не вкладається в голові, а в той же час пригадуєш, що буквально те саме робиться росіянами на окупованих територіях зараз: заборона на забороні, доноси, ламання психіки і духу людей, викрадення, заслання в невідомих напрямках. Шкода, що досі для багатьох всі ці жахи не є підставою позбутись всього російського і вони думають, що з ними такого точно не трапиться. Шкода, що таких текстів мені не давали в школі, щоб я не росла байдужою до всього стільки часу. Добре, що зараз можна знайти подібну інформацію, де захочеш, що про це пишуть книги і організовують події. Головне, щоб це все доходило до більшої кількості людей і ми робили з того правильні висновки
Анонім
Хочеться, щоб цю книгу прочитали всі. І навіть якщо ви раніше чули про шістдесятників – в будь-якому разі потрібно читати її, аналізувати, ділитися своїми враженнями на радити її іншим. Тому що це наша історія, і якщо ми не будемо знати її, то знову робитимемо ті самі помилки💔 «Невидима битва. Як дисиденти боролися за незалежність України» – це книга, яка залишить свій слід у вашій душі. Було дуже боляче читати про страждання українських митців, письменників та всіх тих, кому була не байдужа доля України. Ця праця Романа Клочко ще раз доводить нам, що русифікація – це страшенне зло, що комуністична влада й радянський союз – це ще той диявол, який завжди намагався загарбати наші землі, підкорити український народ та знищити нас з вами. У книзі є така фраза, яка мала місце в Україні ще далеко до набуття нами незалежності: 💭 А скільки разів кожен з тих, хто наважується говорити по-українському на вулиці, в трамваї і т.д., – відчував на собі глузливі, презирливі чи ненавидячі очі, чув на свою адресу тихі чи голосні лайки. І вона мене особливо болить, бо я це все відчувала ще дитиною, коли вперше побувала у Києві близько 20 років тому. Мені на той момент було 10-11 років, тому все це відчувалося дуже неприємно. Ось ще декілька думок з книг, які мені теж запали в душу: • Далекого 1991 року незалежність не впала на нас з неба. За неї боролися багато поколінь і ця боротьба триває. • Відтоді радянські митці могли творити лише в дозволених рамках. Це не означало, що не з’являлися справді вартісні твори. Звичайно, вони були. Але після погрому, який учинили в українській культурі в 1930-ті, і втрат у роки Другої світової війни шістдесятники здаються квітами, що виросли на згарищі. • За радянських часів правляча комуністична партія проникла в усі сфери життя суспільства. Її осередки на підприємствах, в установах і навчальних закладах за вказівкою згори могли позбавити людину і роботи, і навчання, якщо її поведінка чимось не подобалася владі.
Анонім
Та отримуйте інфо про новинки й події в книгарнях
