Ремон Кено

«Зазі в метро» — це бурлескна, дика, криклива комедія, у якій маленька дівчинка Зазі приїжджає до Парижа і мріє проїхатись у метро… але воно страйкує. І починається хаотичне, шалене, майже сюрреалістичне блукання містом, де всі дорослі — трохи дивакуваті, а Зазі — гостра на язик і безжальна до будь-якого авторитету.

Це анархічна сатира, наповнена жаргоном, неологізмами й мовними вигадками, які збивають з пантелику й викликають сміх. Але сміх цей — з ухмилою, бо під веселістю — критика суспільства, моралі, штучності культурних рамок.

Обидва твори — маніфест гри, вільної літератури, дивацтва й сміливості мислити нестандартно.

Іронічно-сатирична інтерпретація на тему... Дублінського повстання 1916 року у Світлий Понеділок. Коли ірландські повстанці захопили відділення пошти, усіх працівників вивели, але в жіночому туалеті залишилася одна дама. Британка. Така вся новомодна, нерелігійна, у кружевній білизні, а не в панталонах тощо...

І коли її знаходять ірландці, починаються всілякі родзинки сюжету, іноді з інтимними нотками.

Це невеличкий за обсягом роман. Але гумор тут доволі інтелектуальний, іноді трохи чорний. Часто доводиться бути в контексті ірландської історії, щоб зрозуміти їхні жарти. Наприклад, коли ірландці запитують британку, що та думає про непорочність Божої Матері. У відповідь вона каже: "Я знаю, що ви всі папісти" {це про католиків і протестантів). Згодом, коли тема розвивається далі, каже, що вона агностик. Але попри це вона регулярно виголошує God save the King. І таких обігрувань тут чимало.

Гумор дещо в стилі Пратчетта, а може мені так здається, бо я читала його лише "Поштову лихоманку".