Ну так, середньо. 60% книги це ниття головної героїні про те що вона "нетакуся", 40% побігеньки туди-сюди. Першу половину книги якось силою подужала, але після - книга трохи звалилась в цирк, тому читалось бодріше. Не сказати, що я прям не раджу цю книгу, але все ж таки, якщо ви хочете щось прочитати про саме культи, то, мабуть, вам не сюди. Бо все ж таки тут більше описується екзистенціальна криза головної героїні, та її місце в житті. "О ні, я хочу повернутись до своєї сім'ї". "О, я хочу поїхати, бо мені тут не місце". І так по колу. Але якщо вам подобаються жахастики на темі сатанізму, пентаграми, черепа та інші такі штуки - то вам сюди.

На перший погляд, ця книга про просту дівчину, у якої є минуле (вона виховувалася в релігійній громаді — сатанинському культі, з якого втекла) і яка намагається побудувати нове життя, розірвавши будь-які зв'язки зі своєю родиною. Їй 23 і вона 5 років живе без цілей чи мрій: ходить на роботу, спілкується з колегами, не має стосунків чи близьких відносин. Раптом їй надходить запрошення на весілля найкращої подруги з її першим і єдиним коханням — хлопцем з громади, який відмовився тікати з нею, вибравши релігію. Та якщо придивитися ближче й копнути глибше, ця книга починає торкатися тем, про які іноді боляче говорити. ✅ Вона про заморожений біль, про втрату доступу до емоцій та про те, як ми раціоналізуємо свою витримку. "Через багато років зі мною трапиться ще одна неприємність біля підніжжя сходів. Та я не дозволятиму собі думати про це. — Боляче? — спитала Роузі. Я тільки плечима знизала. — Ти ніколи не плачеш, — сказала вона. — Ти взагалі не плачеш. Вона мала рацію. Я ніколи не плакала. От тільки не знаю — тому, що я була сильною, чи тому, що я була зламаною". ✅ Вона про ненадійність пам'яті й те, як ми ретроспективно редагуємо свої історії. Книга зачіпає важливі речі: самоідентичність, прийняття минулого, точку відліку для змін. Вона про те, що немає об’єктивного “я була така”, бо ми завжди переписуємо себе залежно від того, ким хочемо бути зараз. "І, пережовуючи шоколад із бананом, я подумала раптом, що наше минуле — це неправда. Що його спотворюють час і емоції, що його неминуче забруднюють любов і образи, насолоди та сором, надія та жаль. Не можна було довіряти власним спогадам. Чи то добрим, чи то поганим". ✅ Вона про контраст між “новою собою” та старими соціальними зв’язками, про тягар очікувань, які оточення проєктує на тебе. І про те, як часто безпечніше бути “новою” для нових людей, бо вони не тримають образу “старої тебе”. "Я так довго жила серед незнайомців, що іноді забувала тепер, що жити поміж людей, які тебе знають, значно важче, ніж поміж тих, хто не знає тебе". ✅ Вона про двозначність надії: те, що дає силу, може також і поранити. І водночас — про неможливість повністю втекти від коріння: від родини, історії, минулого. Навіть якщо воно болить або тисне — воно в тобі. "Надія — це наче цукерки, — промайнуло мені в голові. — Коли їси — солодко, а потім — псуються зуби". Моє минуле завжди залишатиметься моїм минулим. Моя родина завжди буде моєю родиною". «Чорна вівця» — не про втечу з культу. Вона про втечу з образу себе, якого від тебе хочуть інші. І про вибір залишитись із собою, навіть якщо боляче.

«Чорна вівця» психологічний містичний трилер/горор Веспер покинула дім у 18 років, відійшовши від суворої релігійної громади. через 6 років їй приходить запрошення на весілля кузини. повернувшись додому починається «хеппі хаус»? ?чорна вівця в родині ?релігійна травма/ фанатизм ?донька проти батьків ?повернення додому ?дитячі травми ?гнітюча атмосфера початок цікавий, багатообіцяючий, (особливо поворот на 65ст, для мене це був трошки шок ?) але далі сюжет трохи просідає і я залишилась із двоякими враженнями. ще одним шокуючим був момент зі зняттям печатки- втф ?⁉️ все інше та як це подано і до чого приводить - не вразило. ідея доволі сильна: повернення до релігійної родини після багатьох років відчуження, стикаючись із давніми травмами, вірою та сімейною токсичністю. проте, втілення цього мені не сподобалось. мала надії на фінал, але і він не вивіз, залишився якимось розмитим. все-таки я рада, що містика залишилась містикою, а не знайшла якесь логічне пояснення? явно не моя книга, 5/10⭐️

Веспер Райт, виросла в общині сатаністів. Але їх життя доволі сучасне, мати Веспер відома акторка фільмів жахів, жінки п'ють просекко, а будинки обладнанні всіма благами цивілізації. Проте одержимість громади культом Сатани, тисне на дівчину, і у вісімнадцять років вона покидає селище. Але одного дня Веспер отримує запрошення на весілля кузини та колишнього хлопця, що відбудеться на сімейній фермі. Мені дуже різало око те, скільки разів на одну сторінку згадувався Сатана та пекло. Розумію, що основа сюжету - це поклоніння володарю пекла. Але мене це трохи напрягало. Початок був дуже інтригуючий та захопливий. Повернення "чорної вівці" привертає увагу всієї общини, косі погляди, перешіптування... Веспер же, в цей час намагається зберегти здоровий глузд від "радощів" воз'єднання із сім'єю. Особливо під час жертвоприношення на весільній церемонії ? Але в середині відбулося пару подій, які здались мені трохи дивними та сюрреалістичними. І я подумала, що фігня якась починається ? Та далі стало зрозуміло до чого були всі ті містичні штучки. Читаючи заключну частину, в мене очі були розміром по п'ять копійок. Те скаженство, під час "зняття печатки" на голову не налазило ? З одного боку все дуже сучасно, а з іншого - якісь середньовічні ритуали та божевільне поклоніння одній людині, яка проголосила себе Сатаною. Знаю, що багатьох цікавить питання містики у сюжеті. Так, тут є містика. Але вона дуже гармонійно вписалась в історію. І я навіть рада, що містика залишилась містикою, а не знайшла пояснення у якійсь шизофренії головної героїні ?‍?