? Дивуюся своєму таланту, як обираючи на поличці серед сотні нечитаних книг, я примудряюся витягнути ту, де йдеться про війну, хоч в анотації про неї ані слова. ? Це історія 68-річного Трунне, який на схилі років хоче знайти душевний спокій і провести відміряний йому час у віддаленому селі Норвегії. Він облаштовує свій простий побут, ловить рибу, прогулюється з собакою і багато роздумує. Та несподіване сусідство змушує його повернутися думками у 1948 рік, у схоже село на кордоні зі Швецією, де він провів літо будучи 15-річним юнаком. ? Події відбуваються паралельно у двох часових лініях, головні герої перетинаються, а пазл поступово складується. Із уривків розмов і спогадів, Трунне багато дізнається про ІІ Світову війну у Норвегії, про свого тата і про сусідів по селищу. Чому його батька поважають незнайомі досі односельчани, а деякі місцеві навіть не дивляться в очі? Чому більшість одразу відкликаються на його прохання? Ну і власне, що ж значить фраза "верхи на крадених конях"? ? Читати скандинавів для мене завжди насолода. Оцей їхній особливий стиль, лаконічність, небагатослівність, коли за вдаваною холодністю ховаються справжні, часто не висловлені, почуття, які написані не словами, а десь між рядками. Саме такою для мене стала ця книга. ? P.S. Так, обкладинка в українському виданні не надто приваблива, але бачили б Ви оригінальну! Дивуюся, як ця книга взагалі в такому оформленні потрапила у "Світовий бестселлер".

"Верхи на крадених конях" - моя знахідка! По-перше, це ще одна неінстаграмна книжка (а я таке обожнюю, хоча щоразу ненавмисне їх знаходжу). По-друге, це дуже відомий норвезький автор - Пер Петтерсон, взагалі невідомий в нас, хоча от маємо переклад його найкращого роману, ще з 2010 року. По-третє, цей роман зачисляю до списку своїх атмосферних текстів про життя, самотність, втечу та пошуки. У цьому списку вже є "Ціле життя" Зіталера, "Дощило птахами" Жослін Сосьє, "Веди свій плуг..." Токарчук та інші. Це щоб розуміти, якого штибу ця проза. Сюжет тут розгортається паралельно двома хронологічними вітками: літо 1948-го, коли підліток Трунн живе з батьком у селі в горах, поблизу кордону зі Швецією; і десь 50 років по тому, коли Трунн у пенсійному віці вирішує оселитися на хуторі, подалі від хаосу життя. Що відбулося в проміжку - відомо надто мало. Проте важливим було тамте літо, стосунки з батьком, з другом (де фоном слугує трагічний випадок), ініціація у доросле суворе життя. Врешті, коли чималий шмат життя прожито, певні речі сприймаються геть інакше, багато що стає неважливим. А важливими стають, як не парадоксально, самотність і тиша, яких все життя уникаєш і якими нехтуєш. Тому в цьому романі найперший акцент на атмосфері: хутора, річки, гір, погодніх умов та змін пір року, адаптації людини до природи (і до себе). Автор багато уваги приділяє описам, які зовсім не нудні, хоча й справді неквапливі. Тут багато тиші, мовчанок, небагато діалогів, відсутність пустих розмов. Читала дуже на часі, тож поринула в таку прозу дуже органічно. Отаке відкриття такої неінстаграмної книжки, такої норвезької прози.