Книга стала для мене книгою, в якій я вперше не просто не підтримую головну героїню — я її зневажаю. Люся — це щось за межею мого емоційного сприйняття. Її романтичні «пригоди» більше схожі на маніакальне колекціонування саме одружених чоловіків, ніби їй важливо не кохати, а забрати чуже. Це викликає в мені блювотний рефлекс, без жодних перебільшень. Я не відчуваю до неї ані крихти жалю. Мені глибоко байдуже на її страждання — я не поважаю коханок і недоматерів, особливо коли вони не бачать у своїй поведінці нічого проблемного. Коли вона вийшла заміж за Пашу, я подумала, що це шанс. Молодий, вільний, любить її. Нарешті! Можливо, Люся дозріла до нормального життя? Та ні. Це була наша з нею фатальна помилка. Бо Паша виявився... вибачте, але психічно хворим, і я не інакше як жахом можу описати її подальше життя з ним.
Тепер навіть Бояров, одружений Бояров (!) здається мені кращим варіантом. Попри це, не можу не відзначити силу тексту. У книзі панує антирадянська атмосфера, і це — величезний плюс. Авторка не боїться заглядати під мертву шкіру системи, виводить на світ роботу кгбістів, показує радянське болото без прикрас. Це викликає повагу. Люся — героїня, яку то хочеться вдарити, то обійняти, коли вона раптом виринає зі своєї безхребетності і демонструє силу й розум. Але щойно з’являється надія, вона знову провалюється в якусь тупу і жалюгідну покірність. І ця нестабільність, ця роздратовуюча амбівалентність тримає в напрузі всю книгу. Це не просто історія — це нервовий досвід, який викликає огиду, обурення, співчуття і знову огиду. І саме тому вона вартує прочитання.

На перший погляд, читати цю книгу - як дивитися радянський серіал. Ось Люся, вона мріє про велике кохання і щасливу родину. Кілька разів виходить заміж, має кількох залицяльників - Люсю завжди помічали чоловіки. Але щасливого життя не вийшло. Любовні пригоди головної героїні накладаються на соціальне тло, впізнаване навіть для тих, хто про Радянський Союз знає лише власне з книг/кіно і розповідей родичів. І поблажливості від авторки тут не жди. У Петри Морсбах нема ностальгії за "справжнім" морозивом і хлібом за 20 копійок. Тому вона безжально викриває репресії і корупцію. Скажені черги за продуктами, дефіцит одягу, хабарі і доноси. Органи "правосуддя", які творять, що їм заманеться. За кожен найдрібніший документ - сунь двадцятку. І так без краю. Скалічені системою люди зрідка могли будувати здорові стосунки. І як би не старалася Люся, їй довелося відчути на собі все: і каральну радянську психіатрію, і приниження при відвідуванні таборів. Намагаючись прогодувати і виховати дітей, Люся готова боротися. І попри всі її вчинки, ти її розумієш - вона продукт тієї епохи. Хамство найменшого чиновника, сімейне насильство, дрібні крадіжки замість чесної праці, заробляння "дисидентством". І прагнення щастя - попри все. "Краще б навчилися господарювати на своїй землі, ніж постійно будувати таборі". "Країна, у якій карають за співчуття - проклята".