На Півдні ростуть дерева, Чиї плоди дуже дивні. Ті чорні тіла криваві На гілках майже не видні... Це було прям Вау! Я ніби фільм дивилася. Не дуже багато описів, але те, що є, плюс побудова діалогів малюють в уяві повноцінні картинки. Тема важка, але описана саркастично. Книга викликає багато різноманітних емоцій, я і посміювалася, і злилася, і відверто офігівала. Коротше, однозначно треба читати!
Мені сподобався стиль автора, це така прям гостра сатира на расизм, на тогочасну політичну ситуацію в Америці, політиків і соціальні явища загалом. Від чорного гумору та абсурдності часом складалось враження, ніби читаю щось заборонене. Гумор тісно переплітається з жорстокістю та трагічними історичними подіями. Саме з цієї книги я вперше дізналася про Еммета Тілла, його жахливе вбивство та наслідки цього вбивства. Як книга з ідеєю й потужним посилом - це чудово. Але як детектив або просто сюжетна історія - мені не надто сподобалося. Втім, сама ідея поєднання жанрової прози з настільки важливою темою мені здається дуже вдалою.
Цей роман залишив слід у моїх думках і змінив сприйняття частини історії США. Нам, українцям, важко повною мірою зрозуміти проблему расизму в Америці, її глибину, біль і масштаби. Дерева в контексті роману це символ лінчування темношкірих в США, коли людей вішали саме на деревах. Дерева стали мовчазними свідками смерті. Метафора очевидна: коріння расизму глибоке, старе, живе, як коріння самих дерев. Це роман не лише про злочин і покарання, а про памʼять і про те, що минуле не минає, якщо його не осмислити. Персіваль Еверетт, як темношкірий автор, використав імена реальних жертв лінчування, поєднавши документальну правду і художню вигадку. Перші сторінки даються нелегко, потрібно звикнути до іронічного стилю, огидних описів злочинів і здатності автора говорити про страшне з сарказмом.
Це одна з найсильніших книжок, які я читала останнім часом. Вона починається як детектив із дивними й жорстокими вбивствами, але дуже швидко стає зрозуміло, що це набагато більше, ніж жанрова історія. Це про минуле, яке не відпускає, про пам’ять, яка встає з могил, і про справедливість, якої не було. Символіка тут для роздумів. Дерева - шибениці, на яких лінчували темношкірих, і коріння, яке неможливо вирвати з ґрунту історії. Зникнення тіл - натяк на те, що суспільство намагається «сховати» правду, але вона все одно повертається. Більш детальне роз'яснення фіналу мені навіть довелось пошукати в інтернеті ? Отже, мертві, що встають у фіналі - алегорія історичної пам’яті та своєрідний Страшний суд. Те, що було замовчане, приходить за відповіддю. Мені сподобалося, як автор поєднав чорний гумор і сатиру з історичним жахом. Поліція й чиновники комічно безпорадні - це пряма алегорія на державу, яка десятиліттями удавала, що расизму «вже нема». Але поруч із сюрреалістичною жорстокістю справжній біль, адже в основі сюжету реальна історія Еммета Тілла, чия смерть стала символом усієї расової жорстокості в Америці. Це не легка книжка. Її сила в тому, що вона говорить мовою гротеску про те, що минуле не можна поховати. Якщо суспільство відмовляється від правосуддя, воно отримає привидів історії. Бо поки ми ігноруємо минуле, воно буде вростати в нас корінням.
Щойно дочитала "Дерева", і у мене неоднозначні відчуття... Найперше, про враження - спочатку читалося як крутезний і закручений трилер (вбивства у замкнених кімнатах, трупи темношкірих, що зникають і з'являються знову і головне не зрозумілий мотив!), далі почалася хаотична писанина із додаванням різних персонажів - навіщо стільки?!. А наприкінці автор вирішив зі свого досить непоганого трилера зробити політичну сатиру - тут і "стібання" з Трампа, і висміювання законодавчої системи в цілому. А кінцівка взагалі шедеврально змістилася у бік містики!?? Ось такі (як на мене) вийшли в автора "американські гірки"... З плюсів - читалося дуже легко! Зацікавив історичний контекст твору - особливо драматична історія підлітка Емета Тілла, якого лінчували, а вбивці не були покарані??. Трохи погуглила і дізналася більше про походження терміну "лінчувати" (коли виник, які події стали мотивацією та ще багато цікавого). Раджу ознайомитися, якщо не обізнані у цьому питанні! Ще одне цікаве спостереження - на початку твору було багато лайки між героями (особливо копи містечка Мані), а наприкінці вона майже відсутня - мабуть, перевиховалися?. Отже, підсумовуючи, мабуть, твір таки вдався П. Еверетту, якщо так багато запитань до роману і багато різних відгуків... Але кожен окремо вирішує лише після прочитання.
Зухвалий, іронічний, потужний роман. Геніальний від початку і до кінця - він заворожує, тримає, змушує сміятись і плакати, думати й рефлексувати. Викликає вир емоцій - від захвату до огиди. І точно не залишає байдужим. ✔️Історія розпочинається в маленькому містечку Мані, штат Міссісіпі, де розслідується низка жорстоких вбивств. На місці кожного злочину присутні двоє мерців – білий чоловік і темношкірий хлопець, схожий на Еммена Тілла, підлітка, якого лінчували багато років тому через брехливе звинувачення білої жінки. Невідрефлексована травма людей, яку насправді й неможливо відрефлексувати. Це той біль, який передається із покоління в покоління, який всотується з молоком матері і супроводжує все життя. Це той крик, який необхідно випустити на волю. Це той біль, про який потрібно говорити і потрібно писати. Це те, що допомагає нам пам’ятати, що завжди існує те, що неможливо пробачити, неможливо відпустити і водночас із цим вкрай важко жити.
Котолог