Павло Белянський

Павла “Паштет” Білянського я читала коли він був відомий своїми дописами у fb.

Потім з цього виросла ціла книга, яку автор видав самвидавом. Далі був фільм, який не був гірший за книгу.
Головна цінність автора - людянність. В усіх ситуаціях П.Белянський бачить передусім людину. Бо інакше, я не уявляю як можна так емпатійно писати про людству. Далеко не самих добру частину цього світу.

Ця книга, звичайно, про війну. Сучасну та повномасштабну. Автор вміло поєднує дрібку репортажності, художності, гумору та таланту.

Роман однозначно не залишить вас байдужими. В залежності віж вашої емпатійності, прожитого досвіду ви будете або насолоджуватись історіями або ваше серце буде краятись.
Це дуже гарна книга.

Весело, сумно, щемко, химерно і красиво - тут стільки контрастів, стільки емоційних стрибків, що важко уявити, як авторові вдалося втиснути все це під одну обкладинку.

По-перше, це надзвичайно круто написано. Дуже красива мова, дуже майстерний стиль, дуже гарна робота з текстом. Це було б приємно читати, навіть якби я лишилась байдужою до змісту.

Але саме отут по-друге: зміст мене дуже сильно зачепив.

Це по суті низка сімейних історій однієї великої родини, місцями зі специфічним гумором, а місцями болючих і трагічних. Як і все в житті.
І все у дещо знайомому мені сеттінгу, бо йдеться про шахтарське містечко на Донбасі, звідки я родом.

Щоправда, моє дитинство пройшло у самому Донецьку, і в маленьких шахтарських містечках я бувала хіба кілька разів, але я досить добре уявляю, яке там життя. Досить добре уявляю таких людей, про яких пише Белянський. Тож для мене він змалював дуже живу картинку.

Історії специфічні. Не знаю, як передати це словами, але атмосфера точно відгукнеться не кожному.
Оповідання у збірці крихітні, але разючі.
Буквально усі.
Між ними є зв’язок, але хиткий. Я сприйняла збірку як цілісну історію, але це таки окремі оповідання про окремих персонажів, які лише час від часу перетинаються і є родичами одне одному.

Рекомендую.

Навіть якщо історії вам не відгукнуться, текст точно принесе задоволення.

З доброго: добре, що зі старої (першої) збірки тут тільки одне оповідання (те, що дало назву).
З недоброго: краще б його там не було

"Це якійсь донбаській Бакман"
розпачливо сказала одна з блогерок, які узялися читати цю збірку напередодні Різдва. Як розумієте, це стає одночасно й принадою, й попередженням: відповідно до вашого ставлення до Бакмана.

Насправді, мені дуже подобається, як Паштет пише. Правда. Але ось із саме цією книгою щось пішло не так. Мабуть тому, що, попри заявлену сімейну сагу, я отримала чергову збірку оповідань. Хоча те, що автор вміє працювати у довгу, прекрасно відомо, хоча б по його детективах.

Чесно, не розумію, чому б було не додати якихось вигаданих родзиночок, які б зв'язали історію родини у одне намисто і таки створили сімейну сагу.

Скакати від діда до баби, від тітки до кузенів, попутно згадуючи, хто кому де на родинному древі, особисто мені не сподобалося в цілому. Хоча окремі оповідання дійсно дуже гарні. За це мінус одна зірка.

А другу я зняла за лютий дисонанс між титульним оповіданням (основний тон: гумор) із рештою зі збірки (основний тон: депреснякова жесть та побутовий горор). До того ж, образи, намальовані у титульному оповіданні геть не вкладаються у образи (тих самих героїв!), змальованих у решті.

Ну просто спробуйте порівняти бабусю у ночнушці із плямами у формі Австралії з "бабусі" із жінкою, яка постійно повторювала "бог не прийме". Ну як, вийшло? 😄 А це, блін, по задумці, одна й та сама бабуся!

В цілому ж типовий Бакман (закреслено) Паштет. Якщо ви його не читали ще, то варто спробувати. Якщо читали вже, то і цю також прочитайте.

Приготуйтеся до того, що ця крихітна книжечка викличе у вас дуже багато дуже різних емоцій. Тут і тепла ностальгія за дитинством, проведеним у селі у бабусі, і якась безмежна туга від усвідомлення, що щасливий фінал настає не завжди і не для всіх. Книга показує, що реальне життя часто нагадує калейдоскоп однакових днів, які ти проживаєш, щоб тихо і непомітно відійти у вічність.

В книзі багато гумору, але гумор злий, він жалить, змушує завмерти на секунду і затримати дихання. Бо описана ситуація ніби і смішна, але сміятися ти зовсім не хочеш, бо ти розумієш контекст, відчуваєш його нутром, він проступає сиротами на шкірі.
Це збірка невеликих оповідань про членів однієї шахтарської родини на Сході України, їхні успіхи та невдачі, поворотні моменти, смерті та народження, загалом звичайні будні родини, що живе у "могутній" радянській державі.

В якомусь сенсі цю книжку можна назвати навіть інтимною, бо автор привідкриває для нас завісу того, що зазвичай відбувається за закритими дверима чужих осель. Іноді ти підходиш настільки близько, що стає трохи незручно і хочеться прикрити очі.

А ще спрацьовує оцей особливий момент впізнавання, коли часом в персонажах ти бачиш своїх дідуся чи бабусю, тітку, дядька, сусіда…
У автора дуже приємний стиль та легка мова (хоча частину лавр певно потрібно віддати перекладачу). Однозначно знайомитимусь з іншими творами.

P.S. Уклін до землі Павлу "Паштету" Белянському за те, що зараз захищає нас на фронті. Дякую, що тримаєте небо над нами.

Давно книги не залишали в мене такого спектру абсолютно діаметральних емоцій: гнів, обурення, злість, огида, ненависть, співчуття, сум, співпереживання, радість і т.д. Книга сильна, специфічна, спочатку навіть хотіла покинути, бо не одразу зрозуміла. Попередню книгу автора не читала, бачила фільм, сподобався. Однозначно рекомендую до читання!

Я думаю, що й цю книгу Павла Паштета Белянського варто екранізувати. І головне, щоб Павло, як і в ЯПНЦ був сценаристом. Тоді точно вийде цукерочка.

Отож, про що вона. Це історія трьох поколінь родини, які живуть на Донбасі. Це фактично автобіографічна історія життя самого Павла, звичайно не без художнього оформлення та домислу. Скільки там саме вимислів скаже лише автор.

Історія родини, де дідусь шахтар, де бабуся править усім і всіма. Історія побуту, взаємовідносин, дорослішання та усвідомлення себе. Та й своїх рідних також. А ще це тло сходу нашої країни, вважаю нам важливо розуміти і досліджувати, кожну область та регіон України. І такі книжки помічні. Бо коли тобі важко продиратися крізь складні тексти, художні історії можуть стати хорошою точкою відліку.

Коли вийшла екранцізація "Я працюю на цвинтарі", я писала дуууже емоційний пост з посилом "обовʼязково сходіть і подивіться" фільм. Бо там зірвало мої емоційні шлюзи і я змогла випустити усе, що було в середині.

Книга відрізняється від екранізації, міні-спойлер. Втім, якщо фільм це закільцьована історія з головною лінією та додатковими окремими історіями, то книга - це збірка замальовок із професійної діяльності Павла у сфері ритуальних послуг.

І що цікаво, вони не лякають. Павло пише легко, з іронією і 100% у автора є талант. Тут немає притягнуності за вуха. Дехто каже, що у перекладі на українську трохи втратився першочерговий вавйб книги, адже спершу вона була саме російською. Проте я б так не сказала, я все одно зчитую емоції тексту і їх тут купа.

Книга невеличка за обʼємом, книга для саркастичного настрою. Книга допомагає спустити пару. Ну, мені так точно. Бо в мене емоційний стан, коли не дуже працює схема "клин клином".

Я не скажу, що це обовʼязковий must read, але я точно не пошкодувала про прочитане, ще й іншим раджу.