
Залишайтеся з Readeat
Та отримуйте інфо про новинки й події в книгарнях

Та отримуйте інфо про новинки й події в книгарнях




Після імпресіоністичних творів М. Коцюбинського я вперше відчула насолоду від стилю, задуму й сюжетної колізії! Це було моє перше знайомство із творчістю Осипа Турянського і одразу у 10-ку⭐! Приєднуюсь до попередніх відгуків - книга напрочуд важка, щемлива, розриває душу і водночас залишає надію. Хочу трохи додати своїх вражень. Найперше це дійсно твір-поема, я б додала художня і лірична поема у прозі, де О. Турянський за допомогою глибокого психологізму зосереджує увагу на гармонії людини з природою! З перших сторінок автор своєю майстерністю імпресіоніста занурює читачів у похмуру картину пейзажу... На перший план виступає Колористика в описі хмар - білий/сірий/срібний/чорний. Що водночас поєднується із людьми, які йдуть перевалом і ззовні нагадують сіро/біло/чорних мерців. Протягом усього тексту природа стає віддзеркаленням психологічного стану героїв, їх емоцій (сум/безнадійність/розчарування/безвихідь/агонія/байдужість). Цікавим є той факт, що у досить короткому тексті автор порушує гострі психологічні проблеми: 1) скільки людина може витримати фізично і психологічно; 2) проблема вибору ("Прокляте те життя, в котрому слабший мусить загинути, щоб дужчий міг жити"); 3) протиставлення людяності/озвірінню на війні. І все це відбувається, наголошує О. Турянський, - "поза межами болю"! Мене найбільше вразив момент, коли згасає вогнище і сліпий Шпрінцінгер віддає свою скрипку, щоб піддати вогню. Як одна за одною лопаються струни... і "у конанні скрипки чути голосіння людського розпачу" - просто мурахи по шкірі... Цей твір заслуговує неспішного вдумливого прочитання - ніби споглядання цікавої картини, де крізь бруд, безвихідь і сірість десь вдалині проступає несміливий вогник людяності і надії!❤️

Це автобіографічний текст, де автор розповідає як у складі австрійського війська потрапив у полон до сербів в часи Першої світової. Як відступаючі сербські військові гнали полонених через гори Албанії, де більшість, звісно, загинула. За сюжетом, семеро полонених, відбиваються від решти, щоб бодай вмерти власною смертю, а не благаючи помилування у сербських вартових, що застрілюють знесилених, неспроможних рухатися далі. Цей гурт втікачів, ніби за грою долі, складається з представників різних поневолених імперією народів — українців, сербів, поляка, угорця та австрійця. Це байдуже, виснажене блукання свідомості між відчаєм, зневірою та надією, холодом та голодом, етичністю та холодним розрахунком, прагненням до життя та спокоєм смерті, безмежною любов'ю до своїх близьких і так само безмежною ненавистю до тих, хто живе своє звичне життя, в той самий момент як ти вмираєш повільною холодною і голодною смертю. У мене не вийшло швидко прочитати цю книгу через тужливі описи довколишнього, похмуру тьму ночі, мляві метання свідомості і безперервну ходу та дихання смерті за півкроку від тебе. Я загрузла в драговині цієї безпросвітної дійсності разом із героями, стаючи свідком їх скитальництва. Цей твір потрясає і почуття, і глузд. Персонажі міркують про суть життя, сваволю та безжальність світу. Повість є чудовою ілюстрацією жаху і байдужості війни та всесвіту до мізерного життя. Вона однозначно вартує прочитання, хоча б для ознайомлення з українською літературою світового рівня. На мою думку, скоріше підійде для більш дорослих читачів.

цю книжку дуже боляче читати, але дуже важливо💔 вона 100/10

«І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю — у країну божевілля і смерті». Це речення Ви зустрінете на початку книги, і воно точно відображає всю її суть. Уже з перших рядків Осип Турянський готує читача до важкого, болісного, але правдивого шляху разом із героями твору. Ця фраза - це попередження: перед нами не просто розповідь про війну, а глибоке занурення в нелюдські страждання, де руйнується тіло й випробовується душа людини. Щодо сюжету: група полонених солдат, приречених на виснажливий перехід крізь албанські гори. Холод, голод, хвороби й постійне перебування на межі смерті поступово руйнують їхні тіла, але не завжди — дух. Перед обличчям смерті ні багатство, ні соціальний статус не можуть врятувати людину. Усі герої стають рівними у своєму стражданні, і єдине, що допомагає їм вижити, — це сила духу, віра, співчуття й підтримка одне одного. Завжди треба залишатися людиною. Попри досить невеликий розмір твору, автор розкриває кожного персонажа. Кожен з них має свою історію, свою мотивацію жити. Спостерігати за розвитком подій цікаво, однак сльози стримувати важко. Я рекомендую цей твір, однак зверніть увагу на те, що для деяких людей цей твір може бути особливо важким через тригерну для нас усіх тему.

«Поза межами болю» — це коротка, але надзвичайно концентрована повість про граничний досвід людини, доведеної до фізичного й морального виснаження. Турянський пише не про війну як історичну подію, а про стан, у якому руйнуються звичні уявлення про гуманність, віру й саму людську природу. Сюжет зведений до мінімуму: група полонених, зимовий перехід, голод, холод і смерть. Але саме ця зосередженість на межовій ситуації надає тексту сили. Автор свідомо відмовляється від деталей побуту чи психологічних портретів, натомість оголює фундаментальні питання — що тримає людину живою, коли зникає надія, і де проходить межа між виживанням і деградацією. Мова повісті різка, уривчаста, місцями майже експресіоністська. Вона передає не стільки події, скільки стан свідомості — розірваний, маревний, позбавлений опори. У цьому стилі відчувається не прагнення шокувати, а необхідність говорити про невимовне мінімальними засобами. Важливо, що «Поза межами болю» не зводиться до суцільного відчаю. Навіть у найтемніших епізодах Турянський залишає простір для людської солідарності, жертви й духовного спротиву. Саме ці крихкі моменти світла надають тексту етичної ваги й перетворюють його з документа страждання на літературне свідчення. «Поза межами болю» — це твір, який важко читати, але неможливо забути. Він не пропонує втіхи, проте змушує замислитися над ціною життя і силою духу, що проявляється там, де, здавалося б, уже нічого не може залишитися.

Ця книжка - одне з найяскравіших свідчень про жорстокість Першої світової. Її називають книгою-болем і це не безпідставно. Коли читаєш, то буквально відчуваєш всі ті страждання, що їх переживають герої. І нема порятунку - одна лише задубіла смерть серед снігу балканських гір. Один з творів класної літератури, який зобов’язаний прочитати кожен

«Важливий текст, що міркує, як воно — бути людиною в нелюдських умовах.» (Р.Семків) Повість-поема не має особливого динамічного сюжету, бо вона є суцільна емоція, крик болю. Вона розповідає про сім товаришів, військових полонених під час Першої Світової війни, що відбились від конвою, та намагаються вижити під час морозу в албанських горах. Роздуми, спогади, галюцинації людей перед жахливою смертю. Що ми робимо на цій війні? Навіщо ми тут? Як там наші рідні та чи живі вони ще? Чи ще залишилась в нас всередині іскра людяності чи вже назавжди погасла під шаром звірячості та злості? Книга маленька, але дуже важко емоційно читалась, до цього потрібно готуватись.

Неповторна історія, варта кожної витраченої хвилини та всіх пережитих емоцій. Те як автор зміг передати стан людей в таких важких умовах це дивовижно і водночас моторошно