Осип Турянський

«Важливий текст, що міркує, як воно — бути людиною в нелюдських умовах.» (Р.Семків)

Повість-поема не має особливого динамічного сюжету, бо вона є суцільна емоція, крик болю. Вона розповідає про сім товаришів, військових полонених під час Першої Світової війни, що відбились від конвою, та намагаються вижити під час морозу в албанських горах.

Роздуми, спогади, галюцинації людей перед жахливою смертю. Що ми робимо на цій війні? Навіщо ми тут? Як там наші рідні та чи живі вони ще? Чи ще залишилась в нас всередині іскра людяності чи вже назавжди погасла під шаром звірячості та злості?

Книга маленька, але дуже важко емоційно читалась, до цього потрібно готуватись.

Неповторна історія, варта кожної витраченої хвилини та всіх пережитих емоцій. Те як автор зміг передати стан людей в таких важких умовах це дивовижно і водночас моторошно

На що здатні люди, які усвідомлюють, що приречені?
Історія жахає. Кожен день сім чоловіків боролися за
життя, йшли проти самих себе, але намагалися бути
людьми, у гарячці рефлексували та згадували
минуле, марили про повернення додому та
закінчення цього пекучого болю.
Тут немає романтизації війни. Турянський без прикрас зображає жахливу її реальність. Описує
все, не приховуючи болю та страждань людей,
прекрасно розкриває психологію персонажів, як війна впливає на них, показує їхню боротьбу, жах та зневіру.
На мій превеликий жаль, книга не втрачає своєї актуальності й зараз. Тому я раджу кожному прочитати її, проаналізувати (з цим вам допоможе ключ до тексту на початку книги), бо тільки в наших силах зробити так, щоб наступним поколінням не довелося переживати це на собі.

На що здатна людина на межі виживання? Де та межа, яку не слід перетинати, аби зберегти в собі останні краплі людяности?

Це автобіографічна історія Осипа Турянського про виживання сімох військовополонених в горах Албанії в роки Першої світової війни. Вони походять з різних куточків Європи, мають різні цінності і кожен з них оплакує своє, однак всіх їх об'єднує нерозуміння, за що вони мають воювати і бажання вижити.

Відірвавшись від охоронців, чоловіки опиняються сам на сам з дикою зимовою природою албанських гір і їх головна задача - не замерзнути. І ось тут доля починає випробовувати їх на людяність. Адже для того, щоб розпалити вогонь, хтось з них має померти, аби інші змогли підпалити його одяг.

🗨️ "Тіні моїх товаришів являються мені у сні й наяву…Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко-далеко до моїх товаришів…"

Твір про невмирущу силу людської надії, але також про зневіру, розпач, горе і велику несправедливість, яка знову нагадує: усе, що зараз відбувається з нами, вже колись було. І не один раз.

Одвічне питання тільки в тому, чому це все знову повторюється.

Гарна передмова Семківа, дуже розлога і круто пояснює контекст, у якому перебував автор.

Не знаю, чи доречно оцінювати книги, що по суті своїй — крик; він лише може прорватися тобі у вуха, або ні. До мене прорвався.

Історія про семеро військових, яким вдається втекти до льодової пустки, ховаючись від конвоїрів. Вони тікають від смерті, от тільки чи справді вони змогли втекти?

Розповідь ведеться від військового, що вижив, який на власні очі бачив повільну та холодну смерть своїх побратимів та друзів. Сидячи за згаслим багаттям, він бачитиме, як життя почергово покидає тіло кожного товариша… Спочатку одного, потім іншого, поступово підкрадаючись до оповідача…

“Серед тих облич, подібних до обличчя смерті, лиш очі мерехтіли дивним огнем і безмежним бажанням життя.”

Книжка стає ще важчою, коли приходить усвідомлення того, що автор поміж сторінок заховує також пережиті миті свого життя. Осип Турянський писав твір, проживаючи часи однієї війни, а ми читаємо його творчість, проживаючи часи іншої війни…

Цей твір не буде романтизованим дійством тогочасного періоду. Він просякнутий болем та стражданням людей, що були змушені тікати від смерті назустріч іншій. Він сірими кігтями шкрябатиме серце, описуючи розмисли героїв про життя та гуманність, яка наперекір голоду не зникає із взаємодії персонажів.

Турянський уже одною назвою готує читача до того, що буде боляче.

У цій збірці не лише повість "Поза межами болю", а й "Син землі", і ще оповідання.
Тому по порядку.

"Поза межами болю" розповідає про кількох військових під час першої світової війни, які воювали на боці Австро-Угорської імперії. Знову ж таки, за що і чому треба було вмирати українцям у далеких землях - питання риторичне. Хто б їх питав. Імперія є імперія. Холод, голод, галюцинації, страждання і спогади про родину чергуються у невеликій повісті. Написана від першої особи, вона викликає ще більше співчуття і болю уже у читача. Ця автобіографічна поема була написана в 1917 році в таборі військовополонених в Італії.

"Син землі" мені сподобалася більше. І через тему, і через більший обсяг твору, і через стиль. Експресивний роман у стилі романтизму прекрасно-класичний: він - сильний і розумний, простого роду, вона - красива, розумна, добра і знатна граф'янка. Проти них шляхта і підступні ревнощі. Він називає її мавкою, вона його - лісовиком. Ідилія на фоні природи - і соціальний роман про несправедливість у житті бідних селян, обдурених хитрою знаттю.

Хто любить історії кохання у книгах - зверніть увагу на цю пару.

Оповідання тяжіють до соціальної тематики, і підкреслюють стиль автора.

Дуже болючий і сильний твір, але читати потрібно, це про нас, про українців. дуже рекомендую

Не вірте, коли вам кажуть, що в Україні немає своїх Ремарків. Вони були (і зараз є).

Неймовірної сили приклад комбатантської прози. Чесний, відвертий, такий, що робить боляче.

Хто знав про цей твір за часів совка? Так отож