Гарно, це дуже гарно! 57 віршів про кохання від сучасних українських поетів і класиків.

В передмові до антології, ніби іронічно зазначено, що книга сформована "біблійним папером", і, відверто кажучи, вона для мене, як для атеїстки цілком нею стала. Насправді дуже боляче читати ці тексти, де ніби зображення початку минулого століття, а молодикам так само довелося писати не про кохання/природу/творчий шлях/античність, а про війну/втрати та катування. Ніби і ста років не пройшло.

Досі я тільки СЛУХАЛА про те, що прозу Оксани Стефанівни важко читати і сприймають її не всі. Тепер, уперше познайомившись із нею на сторінках відносно короткого роману, я можу сказати, що прорватися крізь дуже густий і об'ємний текст і справді не так просто, зате якщо тобі вдасться вхопитися за нитку оповіді, ти починаєш прокручувати описані авторкою ситуації в голові. І не губити цю нитку! Я не дивуюся передмові її самої щодо того, що книгу заборонять цензури одразу кількох країн - для того часу, коли роман було опубліковано вперше, це направду як бомба розірвалася. Такі теми у нас ТІЛЬКИ-ТІЛЬКИ перестають замовчувати (насправді): це й робить цю річ настільки цінною. Я виписувала звідти цілі цитати, бо думки авторки перетікають так, що НЕ МОЖНА викинути з них бодай слово, бо інакше сенс у слів розпадеться, як картковий будиночок. А ще мене вражає те, як чітко, поки читаєш, бачиш, у які моменти для стосунків Оксани та Миколи настає *дуже цензурно - БІДА*, і як вона сама їх НЕ БАЧИТЬ. А якщо бачить, одразу починає переконувати себе, що "це їй здалося", сприймаючи емоційні гойдалки як належне. І - а це вражає ще прикріше - навіть іноземки, слухаючи всю цю історію і ПОГОДЖУЮЧИСЬ із тим, що вона дуже погана і сумна, згодом кажуть "Ех, а в наших чоловіків такого нема"... Це було б смішно, якби не було так гірко. Направду. І те, що ми знаходимо в цьому романі, на жаль, досі актуально для сотень, тисяч українських жінок. Але в якийсь момент - і це досі сидить в моїй голові, бо я не знаю, як це пропустили при друці... - я натикаюся на роздуми Оксани щодо мистецтва певної країни і ставленням інших народів до неї НА ОСНОВІ ВРАЖЕНЬ від її мистецтва. Що "якщо постійно складати пісні про те, скільки, як і де тебе били, як тебе неволили, то врешті оточення почне сприямати такий твій стан як належне і не думатимуть, що, КРІМ ЦЬОГО, є щось іще". Себто... люди, що складали невільницькі пісні, тепер у глобальному сприйнятті, так би мовити "виправдовують свій же стан саме такими піснями"?... Показують, що "з ними так можна" і це перетікає у стан "звично для всіх"?... Ой-ой. Мені направду ЦЕ відгукнулося набагато більше, ніж навіть провокативна назва твору чи його основна сюжетна лінія...

Книга неймовірна, якісна, колекційна, така що приємно в руках тримати і навіть погортавши є відчуття присутності в подорожі

Роман Оксани Забужко «Польові дослідження українського сексу» багато років вважався своєрідним літературним феноменом, який, на думку критиків, мав відкрити нову сторінку в сучасній українській прозі. Проте для уважного читача він радше викликає відчуття глибокого розчарування. Насамперед впадати у вічі надмірна фрагментарність і хаотичність викладу. Текст позбавлений чіткої композиції, а довгі монологи героїні часом більше нагадують потік свідомості, ніж художньо вибудуваний твір. Замість того щоб створювати багатовимірний образ, авторка вдається до нескінченних повторів, що виснажує і відштовхує. Ще одна суттєва проблема — риторика «всеосяжного болю», яку Забужко трансформує у нескінченні нарікання. Замість глибокого аналізу особистої й національної травми ми отримуємо затяжний монолог, переповнений образами на адресу чоловіків і суспільства. В результаті книга звучить не як літературне відкриття, а як довгий і доволі одноманітний емоційний сплеск. Не можна оминути й мови твору: попри багатий словниковий запас авторки, текст часто здається перенасиченим риторичними надмірностями, що ускладнюють читання і створюють відчуття штучності. Емоційний градус тут нерідко переважає над художньою якістю. Зрештою, роман, який претендував на роль «маніфесту покоління», виглядає радше як суб’єктивна сповідь, у якій надмірна відвертість та постійне самокопання затьмарюють будь-яку літературну цінність. Для тих, хто шукає глибини, багатошаровості й справжнього художнього відкриття, «Польові дослідження українського сексу» можуть виявитися прикрим розчаруванням.

Книга велика за обсягом, оформлення додає естетичної ваги й візуального задоволення. В антології як уже досвідчені автори, так і молодші. Тут зустрічаються теми пам’яті, ідентичності, соціальних трансформацій, інтимного життя, територій, внутрішнього світу. Є тексти, що мають експериментальну форму або глибоко символічний, поетичний стиль, а є такі, що йдуть прямими шляхами — це дає напруження, дає простір для порівнянь. Читаючи збірку, маєш відчуття, ніби переливаєшся крізь часові шари: бачиш, як змінюється Україна — і не тільки історично, політично, географічно, але внутрішньо — в стилі, у темах, у способах говорити.

Ця збірка нині — скарб! Ця "цеглина" як обов'язковий атрибут приліжкової тумби. Книжка, яка вмістила численні "перлини" наших поетів — прекрасні поезії, які вже стали вічними. Тут є і мій улюблений Симоненко, і Чубай з його "Вона", яку знає буквально кожен, бо хто хоч не співав "Завтра прийде до кімнати твоїх друзів небагато..."?))) Є тут і нові для мене автори, а є теж дуже добре відомі, але поезія яких не чіпляє. Багато віршів цієї збірки мають найрізноманітнішу тематику: від природи до пекучого кохання, від любові до своєї землі до інтелектуальних внутрішніх монологів ліричних героїв чи діалогу із зовнішнім світом. Особливо важливою природа є в поезіях Тичини - "Ви знаєте, як липа шелестить...", "Десь надходила весна..."; Костенко - "Двори стоять у хуртовині айстр" та "Цей ліс живий", Жиленко - "Останній літній день", наприклад. І це лише кілька варіантів.

Спочатку мені ця історія нагадувала сповідь подруги після декількох бокалів вина, котру ти похапцем, між іншими думками, точно не зрозумієш, але спіймавши інтонацію авторки бачиш всю глибину і трагізм, іронію долі, в якій Оксана Забужко змогла знайти оптимізм. Щоб жити треба жить.