Закінчимо весну класичним твором! Не хочу стверджувати, що це найцікавіша книга цього сезону, бо це точно було би неправдою. Йшла вона нуднувато, хоча я була до цього готова, бо авторський стиль мені знайомий. А ось перекладацька майстерність залишила приємні враження. Тому — все було так, як і має бути.
Про що? Про родину, яка мала свою батьківщину — побудований їхнім патріархом величезний будинок з сімома башточками.
Отже, спочатку нам розповідають історію будинку та родини. Це місце було відібрано злочином, то ж перший господар стік кров'ю. У подальшому таке нещастя спричинило смерть ще кількох представників Пінчонів. То ж поступово, рід зменшувався, аж доки їх не залишилося стільки, що можна було порахувати на пальцях однієї руки.
То ж ми, вважайте, читаємо розв'язку довгого конфлікту.
"Тут маємо шукати справжню основу характеру людини і її справи, що надає справжньої дійсності її життю; а ця калюжа застояної води, прикрита мармуровою підлогою, заражена нечистотами й, можливо, колись навіть зрошена кров’ю, — це його жалюгідна душа!"
Сам будинок є, наче, прихистком роду, бо він попереджає музикою про смерть, тут зустрічаються привиди чи духи померлих Пінчонів, він має таку ж гнітючу атмосферу, як і стан душі членів цієї колись могутньої родини.
Автор занурює нас не лише у містичо-готичний світ, але й у побутовий. Цей хлопчик, що з'їдає пряничних тваринок, ці коментарі сусідів. Вони теж дають поживу для нашого мозку. А якщо хтось щось не зрозумів, то автор доступно й ретельно пояснить (а ось це навіювало на мене сон, мені цього було забагато).
Тим не менше, книга прочитана, можу рекомендувати і вам, але не забудьте про мої зауваження)
Анонім
