Історія, яка чіпляє. Історія, яка пробирає до кісток.
Події розгортаються в нацистській Німеччини часів Другої світової війни. Оповідь ведеться від обличчя смерті, яка в свою чергу розповідає про життя дівчинки, на долю якої випало немало страждань.
Ця оповідь про книжки, про силу слів, про те, як цими словами можно користуватися, і вони, повірте, будуть набагато сильніші за фізичну зброю. Прикладів купа. Зазомбовані люди в Німеччині 20 ст, і росіяни 21 ст - одне обличчя. Час іде - нічого не змінюється.
Слова дійсно грають тут велику роль, вони дарують надію, порятунок, але і стають отрутою в руках негідників.
Дуже важко читати описи бомбардувань, підвалів і безпідставно відібраних життів.
Окремий камінь, який тиснув на груди своєю вагою це утиски євреїв. Не скажу, що не вірилося, що таке колись відбувалося, бо я вже багато знала про це звіринне ставлення. Але зайвий раз бути спостерігачем такого - ще те випробування. На жаль, правда така, що найжорстокіший звір на Землі - людина.
Звичайно, були і світлі моменти. На фоні жахів війнич люди чіплялися за надію, за те цінне, що в них є. Якісь побутові моменти, теплі родинні стосунки змушували посмішку з'являтися і волати: "Ну от, нічого не втрачено!". Персонажі стають ніби рідними, вони живі, багатогранні, зі своїм бекграундом і мріями.
Окремої поваги заслуговує мова Зузака, бо це справжня насолода, мед, тільки для очей. Кожне слово, речення, метафору,порівняння чи репліку хотілося смакувати.
Її величність Смерть взагалі підкорила мене з першої сторінки. Гумор поєднаний з роздумами про людську природу це просто неперевершений тандем!
Також присутні прості, але влучні ілюстрації, що доповнювало картину краще.
Емоційно сильна книжка, дуже. Фінал без коментарів, сум, який йде в парі з надією, ну, можно уявити. Загалом, усе написано чесно, правдиво, без рожевих окулярів.