Маріо Варґас Льоса

Для мене Маріо Варгас Льйоса з першої прочитаної книжки – «Сон кельта» – став незаперечним «знаком якості», тому будь-яку його книжку, що з’являється українською, я купую поза всякими сумнівами.

Ось так без роздумів купив і «Поклик племені». Та аж тоді роздивився, що це не художній роман, а така собі інтелектуальна автобіографія Варгаса Льйоси, яка подана через осмислення праць семи мислителів, що справили найбільший вплив на автора.

Ці великі мислителі – Адам Сміт, Хосе Ортеґа-і-Ґассет, Фрідріх Гаєк, Карл Поппер, Реймон Арон, Ісая Берлін і Жан-Франсуа Ревель.

Оскільки книги перших п’ятьох авторів я читав і маю в своїй бібліотеці, більше того, книжки Ортеги, Гаєка, Поппера і Арона досить уважно вивчав в університеті, бо цікавився темою тоталітаризму, то прочитання даної книги Варгаса Льойси мало особливий інтелектуальний присмак.

Книгу дуже рекомендую! Вона не з легких, це не ширпотреб. Вона як дороге віскі, яке смакуєш потроху й неспішно. Думаю, мало хто спеціально читав згаданих мислителів, а вони справді варті уваги! Тому через прочитання Варгаса Льйоси можна ознайомитися з головними ідеями й інтелектуальними підвалинами, які були визначальними у ХХ столітті і які пояснюють багато нюансів сьогодення.

«…він думав про диявольську систему, створену Трухільйо: всі домініканці рано чи пізно ставали його спільниками, й уникнути залежності могли лише емігранти (хоч і не завжди) та мертві. У цій країні всі так чи інакше були, є і будуть частиною режиму.»

Приголомшливий роман геніального перуанського письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури 2010 року «за детальний опис структури влади і за яскраве зображення повстання, боротьби і поразки особистості».

Роман про режим генерала Рафаеля Трухільйо у Домініканській республіці. Розповідь поділена на 3 лінії, різні в часі, які розгортаються паралельно. Про Уранію, доньку Агустіна Кабраля, - паралізованого колишнього міністра режиму, з яким донька не спілкувалась багато років. Про самого Трухільйо, його прибічників і створену ним систему. Про вбивць Трухільйо, які очікують прибуття авто з генералом задля реалізації злочину, та їхню подальшу долю.

Історія з правлінням правдива і зразу відомо що відбудеться. Трухільйо підпорядкував собі Домініканську республіку на 30 років і залишення поста президента не позбавило його тиранічного впливу на політичне, економічне, суспільне життя держави. А Цапом нарекли його через розпусний спосіб життя.

Дуже цікавий опис рутини генерала, його вподобань, способу комунікації та утримування диктатури. Як високопосадовці, розуміючи злочинність влади як такої, та її дій, не чинять спротиву, а стають частиною режиму.

Льйоса не зупиняється на усуненні диктатора як панацеї від проблем. Для мене важливою частиною книжки стало те, що відбувалося після смерті Трухільйо. Не одразу постає правова держава, за неї ще потрібно боротись, адже режим є чимось більшим, аніж особа його лідера. Є ще співучасники, боягузи, брехуни, «мільйони осіб, зазомбовані пропагандою, спантеличені браком інформації». Та, зрештою, є звичка. Звичка жити, коли за тебе все вирішено, коли ти знаєш рамки можливостей і не треба приймати рішення самостійно.

Добротна книжка, яка змушує думати. Знаю, що з часом захочеться її перечитати, адже не часто тема і спосіб подачі разом влучають у ціль вподобань.