АС↯DC я люблю. Особливо люблю влупити їх гучніше, коли їду сам у машині. Але, виявляється, АС↯DC можна не тільки слухати, а й читати. І це не менш драйвово й читається на одному диханні!

Щоправда, ¾ книги присвячено шляху Браяна Джонсона до АС↯DC, а власне зі спільної понад 35-річної роботи описаний лише 1980 рік, коли Браяна запросили в групу і почали роботу над альбомом «Back In Black», та останній рік, коли Браян запустив хворобу, почав стрімко втрачати слух і не міг продовжувати сценічні виступи, бо просто переставав чути музикантів...

До речі, альбом «Back In Black» став одним з найуспішніших в історії музики – 49 млн проданих примірників. За інформацією з книги, він поступається лише альбому Майкла Джексона «Thriller» (за різною інформацією – від 70 до 140 млн проданих примірників). За інформацією з інтернету «Back In Black» посідає третє місце в історії: після «Thriller» Майкла Джексона та «The Dark Side of the Moon» групи Pink Floyd (50 млн проданих примірників).

Якщо ви хоч раз бачили концерт чи концертні кліпи АС↯DC, спостерігали за поведінкою соліста й музикантів, відчували енергію групи, то тоді легше пояснити те, яка ця книга. Вона така ж, як і їхня музика – динамічна, драйвова, весела й трохи хуліганська. Але місцями трохи й сумна.

Брайан почав займатися музикою в другій половині 1960-х, коли на музичному небосхилі з’явилося багато майбутніх зірок – Slade, Deep Purple, Uriah Heep, Led Zeppelin, Pink Floyd, Black Sabbath, Thin Lizzy, Status Quo… Спочатку, працюючи на заводі креслярем, Браян зі своїми групами грав вечорами та по вихідних у робітничих клубах. А на початку 1970-х утворилася група Geordie, з якою Браян до середини 1970-х стали досить відомими: з’являлися на телебаченні, підписували контракти на випуск альбомів, їхні пісні були в чартах, а група гастролювала Британією, Європою, Японією, Австралією.

Але зірка Geordie так же стрімко згасла, як і спалахнула. І Браяну довелося працювати у сфері автопослуг: спочатку вставляв автомобільне скло, потім почав встановлювати модні вінілові дахи на автомобілі…

«Досвід – це те, що ти здобуваєш, коли не отримуєш те, що хочеш».

Але без музики він вже не міг, тому через пару років зібралася нова група з назвою Geordie ІІ, що стала досить успішною в британських клубах. У цей період з’явився і знаменитий кашкет Джонсона.

І аж потім, після смерті у лютому 1980 року Бона Скотта, вокаліста АС↯DC, Браяна запросили на прослуховування до вже відомої і популярної на увесь світ групи. Спочатку він довго не міг повірити, що його таки беруть до групи. Потім місяць на Багамах під час запису альбому «Back In Black» здавався казкою. Ну а перший гонорар його просто приголомшив та засвідчив, що АС↯DC – це вже зовсім інший рівень і музики, і шоу, й успіху…

Звичайно, я сподівався більше прочитати про історію АС↯DC, але визнаю, що історія самого Браяна не менш цікава й повчальна. Крім того, наприкінці книги автор натякає, що АС↯DC – це інша історія, варта окремої книги. Що ж, буду чекати вже на історію непересічної групи від першої особи.

Вінстон Черчилль і Джордж Орвелл не знали один одного особисто, хоча жили вони в одну епоху.

Черчилль прожив довгих дев’яносто цікавих та насичених років і став одним з найвизначніших політиків ХХ століття.

Орвелл прожив уполовину менше – лише 46 років, проте його життя було не менш цікавим і змістовним. А його антиутопія «1984» стала одним з найвизначніших і найвідоміших романів ХХ століття.

Але вони обоє були непримиренними до тоталітарної ідеології, яка знищувала свободу людини не лише говорити, а й навіть думати. Обоє боролися з тим, щоб люди не ставали отарою.

Книга Т. Рікса – це дві біографії під однією палітуркою.

Про Черчилля я прочитав з півтора десятка книжок. Але парадокс в тому, що в кожній наступній книзі все одно знаходиш якісь моменти, про які не знав досі. Ця книжка – не виключення.

Про Орвелла це моя перша книжка. Хоча самого Орвелла я купив і прочитав усі вісім книг, що виходили українською. Доля Орвелла непроста й трагічна. За життя він не став широко відомим і популярним, але дві його останні книги – «Колгосп тварин» і «1984» – все ж принесли йому всесвітню славу й визнання.

Саме Орвелл збагатив мову новими словами й фразами: «Старший Брат спостерігає за тобою», «дводумство», «діра пам’яті», «думкозлочин», «всі тварини рівні, але деякі рівніші».

Назву «Animal Farm: A Fairy Story» (1945) перекладали по-різному: «Скотоферма», «Скотохутір», «Хутір тварин». Але найвлучніший переклад – це саме «Колгосп тварин». Бо ця історія – сатира на диктатуру, яку встановили в Совєцькому Союзі більшовики.

Ну а роман-антиутопія «1984» (1948) – це класика жанру, актуальність якої неймовірно зросла у ХХІ столітті. Скажу більше: те, що в романі Орвелла було вигадкою й здавалося моторошним нормальній людині, у ХХІ столітті перетворилося на реальність…

ВІЙНА – ЦЕ МИР
СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО
НЕУЦТВО – ЦЕ СИЛА

Ці головні гасла партії – хіба не їх ми бачимо нині у всій своїй красі?

Ще одна досить цікава й добре написана книга видавництва Лабораторія, що змальовує перебіг Другої світової війни, її головні етапи, військові операції, визначальні та переломні битви. І все це крізь призму образів двох головних тиранів ХХ століття – Адольфа Гітлера і Йосипа Сталіна.

Крім того, у книзі величезна кількість посилань на безпосередніх учасників тих чи інших подій, при чому, у більшості випадків – це спогади простих людей, що представляли одну й іншу сторони.

Це не дві окремі біографії, як у книзі про Черчилля й Орвелла. Це якраз співставлення, порівняння характерів, підходів, методів діяльності, внутрішньої та зовнішньої політики Гітлера й Сталіна.

Так, є різні нюанси й відмінності між німецьким і радянським тоталітаризмом, але їх об’єднує головна спільна риса – вони обидва були людиноненависницькими.

І Сталін, і Гітлер відповідальні за масштаби смертей, що вражають уяву. Голодомори й голокост, гетто і переселенні народи, тюрми й концтабори… Можна сказати, що в цьому плані головна відмінність між Гітлером і Сталіним – у розмірі їхніх вусів.

Хоча одна важлива відмінність між вбивствами, ініційованими Сталіним, і вбивствами, ініційованими Гітлером, все ж таки була. Переважна більшість тих, хто загинув унаслідок дій Сталіна – це свої, радянські громадяни, тоді як більшість убитих внаслідок політики Гітлера – це чужі, не німці…

Сучасний гостросюжетний, напружений, місцями брутальний і жорстокий роман про Варшаву перед Другою Світовою війною. Книжка явно не для цнотливих, і не тому, що з матюками.

Дуже довго не зрозуміло – хто ж це згадує, хто описує через 50 років події, що відбувалися в Польщі 1937 року. А події досить цікаві.

Головний герой – відомий у Варшаві спортсмен-боксер Якуб Шапіро, який одночасно є не менш відомим кримінальним авторитетом, що безжально карає і вбиває тих, хто не підкоряється кримінальним законам і порядкам.

Тут і наркотики, й борделі, і збочення, і насилля, й розпуста високопоставлених чиновників. Корупція, «кришування», рекет, розбірки щодо сфер впливу між криміналітетом. А поряд – кохання, пристрасті, зради.

І все б нічого, але сюди домішана ще й політика, протистояння між різними політичними течіями й організаціями. Кримінальні розборки тісно переплетені з розборками комуністів, фашистів, єврейських організацій.

І над всім цим, під впливом сусідньої Німеччини, де вже на повний зріст проявив себе Гітлер і нацизм, починають проростати сходи вирішення «єврейського питання» у Польщі. Але ще ніхто не здогадується, що через 2-3 роки гітлерівський каток пройдеться по всіх без розбору…

Коли ця книга свого часу промайнула в переліку новинок, я залишив її поза увагою. Автор був мені невідомий, а з назви здалося, що це якийсь історичний роман про Велику Французьку революцію.

Але згодом переглянув відеолекцію однієї професорки-літературознавця, де йшлося про цей роман. Довелося купити і, як наслідок, отримати неймовірне задоволення!

Роман, як виявилося, не про Париж і не про Французьку революцію, хоча про її жахіття очима одного з персонажів тут є кілька сторінок.

Роман задумувався автором все ж як історичний, але про Стокгольм і Швецію того віку, коли в 1793 році було вбито короля Густава ІІІ, коли шведська влада боролася з поширенням в країні ідей Французької революції, запобігаючи бунту народних мас. На фоні цих подій і розгортається сюжет книги.

Книга психологічна, максимально жорстка, часто жорстока і безжальна, іноді – навіть до нудоти… Написана майстерно й на основі історичних фактів. Змальовує шведське суспільство того часу та його моральне обличчя: бідність, жорстокість, розпуста, шпигунство, інквізиторські покарання… Від одного жахіття до іншого, зі сторінки на сторінку, з однієї людської історії до іншої. Ці кілька окремих людських історій сплетені в один сюжет, який захоплює з першої сторінки і залишає інтригу до сторінки останньої. Читаючи цю книгу у мене постійно було відчуття атмосфери фільму (саме фільму, а не книги) «Парфумер». Тільки ця атмосфера була ще більш «атмосфернішою».

Хоч автор і вважає свою книгу історичною та дивується, коли її називають детективом чи трилером, я б її назвав не просто трилером, а «трилерищем» чи «трилерякою».

Тож якщо ви любите гострі сюжети, а, зачитавшись, не боїтеся проїхати свою зупинку чи недоспати пару ночей – книгу люто рекомендую! Одна з найкращих прочитаних в житті художніх книжок!

Хороша книга про ранній етап творчості Пабло Пікассо, що охоплює кінець ХІХ – початок ХХ століття, зокрема про «блакитний» і «рожевий» періоди та зародження кубізму. Книга значною мірою мотиваційна й описує якраз часи становлення художника, як нікому невідомий Пікассо ставав власне ПІКАССО, що ламав усталені норми і гримів у світі більшу частину минулого століття.

Наполегливості, впертості, самовіддачі і працездатності Пабло можна дивуватися і заздрити. Навіть коли найближче оточення втрачало в нього віру і не розуміло задумів, Пікассо заповзято і невтомно гнув своє.

«Я малюю об’єкти так, як думаю про них, я не так, як їх бачу». Хтось сприймає ці слова як звичайнісінький епатаж, я ж вважаю, що це був протест проти старого, справжній пошук нових ідей і способів їх вираження.

Невгамовність і затятість молодого митця зробили з нього новатора, революціонера і одного з лідерів авангарду. Автор книги влучно зауважує, що Пікассо «дав залп із усіх гармат, що мало спричинити революцію свідомості. Щоб звикнути до нового погляду був потрібен час, але, засвоївши його, можна було змінити світ».

Книга не тільки про Пікассо. Тут і про інших видатних художників Матісса й Сезанна, про Жоржа Брака, якого разом з Пікассо вважають засновником кубізму, про Лео і Гертруду Стайн, які підтримували Пабло, про життя тогочасного Парижа і про Монмартр, який в ті часи своїми невисокими порівняно з центром цінами приваблював багатьох митців та був улюбленим місцем зустрічей паризької богеми.

Ніколи не був прихильником «The Doors» – не моє. Раніше кілька разів намагався слухати, але за винятком 2-3 пісень не заходило. Мабуть, треба було бути під дією великої кількості алкоголю або ще чогось, щоб потрапити на їхню хвилю.

Але ця біографія Джима Моррісона – найбожевільніша біографія з усіх прочитаних! Коротке шалене життя, безрозсудні вчинки, зухвала поведінка. Неймовірно, як в одній особі поєднувався вічно п’яний мудак, що пив алкоголь відрами, і багато читаючий, розумний, харизматичний, чуйний, щедрий хлопець, що багато іронізував і пустував.

Батько Моррісона дослужився до контр-адмірала флоту США, командував авіаносцем і ескадрою, але Джим на якомусь етапі припинив спілкування з батьками і фактично від них відмовився. Більше того, чи не найпровокативнішою його піснею була пісня зі словами прямісінько за «Едіповим комплексом».

Коли читаєш про його життя, то здається, що він робив усе для самознищення і жив одним днем, особливо не переймаючись грошима, нерухомістю, автомобілями, багатством. Він немов метеор, який несподівано спалахнув на небосхилі і дуже швидко згорів. Божевільне життя і загадкова смерть, що породила багато здогадок та пліток.

А ще цікаво було знайти на ютубі ті пісні з концертів «The Doors», які згадуються в книзі і детально описуються. Читаєш переклад пісні і те, що робив на сцені Джим з друзями, й одночасно дивишся це на екрані. Дуже цікаво! Це реально багато чого пояснило. Це як читати якісь коментарі про сюрреалістичну картину, на яку дивишся і нічого не розумієш, поки тобі не починають щось пояснювати… Навіть якось став переоцінювати «The Doors» та їхню творчість.

Хто любить біографічні книжки – не пожалкуєте!