Сильна книга і морально складна. Вона про дитячі травми, які не зникають безслідно, а часто формують вже дорослу особистість, і або руйнують її, або роблять боляче, час від часу нагадуючи про себе. Чотири не кровні сестри, доля кожної склалася по-різному, але однаково з присмаком суму, особливо в Дезіре, котра через хворобу прикована до ліжка... У романі є елементи магічного реалізму, і це цілком виправдано та цікаво.

#відгук на книгу «Квітнева відьма» Майгуль Аксельссон ? Це зовсім не лайтова історія на вечір, аби втекти від реального світу. Навпаки, вона занурить вас у проблеми людства, які ви радше б уникнули всіма можливими способами – заплющили очі, щоб не картати серце. Дитяча інвалідність, недосконалість медичної системи, батьківська жорстокість, психічні порушення, алкоголізм, наркозалежність. Головна героїня Дезіре – жінка, яка має з народження важкі фізичні обмеження та провела все життя в ліжку, піддаючись експериментам, а згодом – покинута в притулку, як дитина без шансів на одужання. Життя жінки сповнене образи, ревнощів і болю до матері та її прийомних доньок, яким вона надала перевагу, попри рідну дитину. Маючи надприродну здатність «бачити», вселяючись у свідомість інших людей, Дезіре спостерігала за своїми прийомними сестрами, потроху розкриваючи нам нелегку історію життя кожної з них. Роками вони тягнуть за собою болісний зв’язок, який до кінця не усвідомлюють, аж поки Дезіре не зводить їх докупи своїми надздібностями, аби помститися. Та чи потрібна помста і без того зраненим людям? І чи потрібна вона їй самій – людині, яка за свої 45 років мала достньо часу для саморефлексії та пізнання світу таким, яким його не бачить ніхто? Це важка книга, сповнена болю. Якщо ви з тих, хто притупляє один біль іншим, вона дасть вам можливість відволіктися від трагедії війни на інші проблеми суспільства. Та чи готові ви до цього?.. Здається, я зробила цьому роману антирекламу. Але мені він дуже сподобався! ?

Мені було морально важко читати цю книгу - надто багато зламаних доль і травмованих людей. Дезіре паралізована та страждає від епілептичних нападів, які з кожним разом усе більше її руйнують. Вона спостерігає за своїми сестрами, переконана, що одна з них вкрала її життя. У кожної з сестер своя важка історія, свої трагедії та психологічні травми, і кожна по-своєму намагається з цим впоратись. Ця книга сповнена болю, насильства, жалю, холоду та жорстокості. З одного боку, я визнаю, що вона написана чудово - водночас чуттєво й тонко, але й різко, часом навіть вульгарно. Об’єктивно це сильна й важлива книжка. Але мені було важко її читати, вона емоційно виснажила мене. Тож не можу назвати її улюбленою.

Ця книга про кричущу беззахисність дітей, фізичну та передовсім духовну, перед жорстокістю світу. Про сплюндрованість душ, про внутрішні пустки, ями, цілі безодні. Про те як одні пустки перетікають в інші, про біль який надто великий, щоб його прожити. Вона про безпорадність тих, хто хоче допомогти, але просто безсилий перед непробивними стінами людського горя. Ця книга про жінок поєднаних спільною травмою, які одна для одної є постійним болючим нагадуванням про цю травму, тоді, коли могли би бути підтримкою. Бо хоча, одна одну вони могли б розуміти краще за всіх інших, біль їхній занадто сильний, щоб відкриватися для цього розуміння. Бо що коли ці ліки будуть сильніші ніж людина годна винести? Акксельсон в своєму романі дуже реалістично описує травмовані життя. І хоч як би хотілося отого сценарію де зустрілися люди з однією бідою, і зцілитися у спільному горі, в житті часто кожен залишається нести свій біль сам. В кращому випадку, можна сконструювати собі ширму з «нового» життя, і рятуватися за нею, але хто тоді застрахований від того, що в будь-який момент на порозі не з’явиться свідок з минулого і не привідкриє цю ширму, щоб оприявнити відкинутість, самотність, порожнечу, які ітак завжди були в тобі. Прожила книгу всім нутром. І вдячна авторці за те, що не завернула історію в гарну обгортку, а залишила все таким, яким часто воно в житті і залишається. Бо деякі історії пишуться не для хеппі енду, а для того, щоб ми могли оплакати те, що потребує оплакування.

Чотири жінки кожна з них несе свою травму через все життя. Кожна з них намагається закрити діру в серці за допомогою алкоголю, наркотиків, науки, роботою та сім'єю. Кожна з них намагається жити життя та минуле ніколи не відпускає. Воно завжди з ними і вони пов'язані своїм болем, бо кожна з них на початку свого життя виявилась непотрібною власним батькам. Але отримують трохи любові від жінки, що колись віддала своє маля в дитячий будинок. Чи зможуть вони знайти спокій?