Можу відкрити книжку Скрипника на будь-якому місці і залипнути. Начитатися цією прозою, здається, неможливо. Вона різка та емоційна, але без жодного зайвого слова. Так, наче автор знав, що життя йому відміряно дуже мало і треба встигнути сказати все, не зволікаючи на неважливе. Наприклад, оповідання "Немає праці". Тут 12-річного оповідача виганяють з шахти, де він працював коногоном, і він йде собі куди ноги заведуть. Без грошей, родини і домівки. Кілька спроб найнятися на інші шахти не вдалися — там своїх оборванців вистачає, ніхто не збирається годувати ще одного приблуду. Наш герой голодний і вирішує вкрасти курку, що йому не вдається, і його побили, але "відпустили живим". Зрештою він виграє всі гроші в карти в таких самих злидарів, як і він сам, що вештаються світом, і йде далі щасливий, що "цілий тиждень буде неголодний". ♠ 19 сторінок (в нашому виданні) і ціла галерея портретів та часу, коли все це відбувається. ❤️ Взагалі Скрипник писав автобіографічні твори і ми, коли укладали збірку, розташували їх у більше-менш логічній послідовності — від дитинства до дорослого життя, так, що коли читаєш, то поступово проживаєш життє з героєм (і автором). Від роботи в шахті, крізь війну, полон, поранення, наркотичну залежність і аж до кінця. Дуже відверто й чесно. ❤️ Обожнюю цю прозу. Правильно відмітила Оксана — цікаво, якби ми знали своїх, якими б ми були сьогодні? Якби ми читали своїх, чи спромоглися б нас зацікавити москальські криві поробки?