Мередіт живе сама разом зі своїм котом Фредом і вже понад три роки не виходить з дому. На початку книги ми бачимо, як вона переживає панічну атаку, намагаючись вийти на роботу, а потім дізнаємося, що відтоді вона взагалі не покидала свого житла. І, якщо чесно, у сучасному світі онлайн-сервісів їй це й не потрібно. Вона замовляє все необхідне, працює фрилансеркою-письменницею з дому, забезпечуючи себе самостійно, а ще регулярно бачиться зі своєю найкращою подругою Сейді (яка, до речі, може допомогти й у ветеринарних питаннях). Тож вона не повністю ізольована від людського спілкування. Насправді на початку книги Мередіт здається трохи дивною, можливо, надто прив’язаною до рутини, але загалом вона більш-менш задоволена своїм життям. Вона щодня займається спортом, чудово готує, постійно складає пазли, читає й знаходить чим себе зайняти. Вона спостерігає за своїм районом у Глазго з вікна та виходить на задній двір, щоб подивитися на дерева й птахів. Вона, певною мірою, задоволена. Але в міру розвитку сюжету ми дізнаємося більше про її минуле і про те, чому вона стільки років не спілкується з матір’ю та сестрою. У дитинстві Мередіт і Фіона були нерозлучні, підтримували одна одну і дарували ту любов, якої не отримували від своєї емоційно маніпулятивної та жорстокої матері. Майже неможливо зрозуміти, чому Мередіт відрізала Фіону від свого життя, адже очевидно, що сестра завжди була для неї найважливішою людиною. Спокійна рутина Мередіт порушується появою двох нових людей: Тома, волонтера організації, яка організовує візити до людей, що живуть у ізоляції, та Селести — молодої жінки, з якою Мередіт знайомиться через онлайн-групу підтримки. Поступово, пізнаючи їх, Мередіт починає відкриватися і говорити про своє минуле. Нові дружні зв’язки разом із першими обережними кроками в терапії змінюють її погляд на світ… і навіть відкривають можливість нарешті вийти за поріг власного дому. Книга торкається тем травми та насильства, і в багатьох моментах вона дуже сумна. Водночас Мередіт — турботлива, розумна жінка, яка просто намагається впоратися зі своїм життям. Попри біль і страждання, їй вдається створити для себе (і Фреда) певну стабільність. Можливо, вона далека від ідеалу, але саме така була потрібна їй у той період, щоб вижити. Дуже приємно спостерігати, як вона поступово виходить зі своєї «бульбашки» і переосмислює своє життя. Нові друзі допомагають їй краще зрозуміти власний досвід і його наслідки, а також дають мотивацію подолати страх і скепсис щодо терапії. Мені сподобалося, наскільки чесно в книзі показані тривожність і панічні атаки — без прикрас, реалістично і відверто. «Самотність Мередіт» — це зворушлива, часто сумна історія, яка, однак, завершується нотами надії та оптимізму. Мені дуже сподобалася Мередіт як персонаж, і я щиро раділа, що в її житті є такі чудові люди, як Том, Селеста та Сейді.

Це тиха, щемка й надзвичайно ніжна історія про жінку, яка заховала себе у власному будинку, ніби за мурами. Мередіт не виходить з дому вже три роки. Її дні — це рутина, її друзі — це кіт Фред та віртуальні розмови. Але за цією мовчазною ізоляцією ховається болісне минуле, яке Мередіт досі не може подолати. Я хотіла відпочити з цією історією, зцілитись разом з нею. Однак, не очікувала, що тут буде так багато травм, сорому, зневіри в людях. Тут розповідається про життя Мередіт до ізоляції і воно не було нормальним, на жаль. Інша ж історія про її дні у добровільній ізоляції, депресії та спробаз це змінити. Але була тут і надія. Про те, як одна невелика зміна, один лист, одна щира розмова можуть стати першим кроком до світла. Це книга для тих, хто хоч раз почувався невидимим. Для тих, хто хоче зцілення. Буде важко, але дорога у тисячу миль починається з першого кроку... Ви ж знаєте, що навіть у найтемнішому кутку є місце для світла?