Катерина Девдера

Якби можна було описати «Віндобонський апокриф» Катерини Девдери декількома словами, то я б сказала, що це книга-насолода! Кожна сторінка наповнена настільки естетично красивим та цікавим текстом, що хочеться, щоб ця історія ніколи не закінчувалася💭

Тут є як елегантний Відень, так і чарівні Карпати, поєднання мистецтва й справжнього кохання. Події розгортаюся ще наприкінці дев’ятнадцятого століття, що додає книзі якогось такого шарму й привабливості.

Головні герої – це українська художниця-аристократка Марта, її подруга-скульпторка Анна, загадковий Майстер на ім’я Стефан та чуйний лікар Антоній – кузен Анни.

Їхні життя переплітаються між собою, взаємодіють та намагаються поєднатися. І лише пройшовши через певні випробування та помилки їм це вдається.

Нижче я залишу вислови із книги, які мені дуже сподобалися:

• Він просить фройлян Марту роздягнутися для огляду й на мить завмирає, коли її пальці, вправно пробігши низкою щільно пришитих срібних ґудзиків, розщібають темну сукню, з-під якої показується тонка біла сорочка — ніби хтось дістав із полиці нотатник у чорній палітурці й розгорнув його, вражаючи присутніх сліпучою білизною сторінок. Перед Антонім постає манлива мʼяка лінія шиї, гострі ключиці, округла лінія плечей, сильні руки з тонкими зап’ястями…

• Часом Марта довго, до болю в очах, вдивляється у довколишній краєвид. Вона хоче зафіксувати його для себе, увібрати повіки, просочитися карпатським повітрям, як губка – водою. Так завжди буває із простором, який любимо: він стає частиною нас і далі всюди мандрує з нами. Марта забере ці серпневі Карпати з собою.

• Бо так не буває, щоб хтось був створений лише як «жінка-для-нього». Я людина. У мене мусить бути справжнє цікаве моє життя.

• Антоній мовчки цілує її в голову, як дитину, як сестру, яку любиш так сильно, що стримуєш море пристрасті, аби не сполохати її, аби нічим-нічим не порушити її святого спокою.

• Тільки рисувальник дивиться і змальовує, а художник – бачить.

Щастить мені на українські дебюти останнім часом. От і знову.

🔥 Якби мені дали цю книжку без обкладинки, я б могла закластися, що читаю новий роман Софії Андрухович.

💐 Солодка споглядальна безподієвість, метафоричність, влучність порівнянь, відсутність (принаймні на середині книги, саме звідси зараз пишу) сюжету як рушія. Читача занурили у кінець 19 століття, де ще ані воєн, ані революцій і все, що турбує світських левиць — це доктор Ф. із його дивними теоріями щодо снів. Львів, Карпати, Відень — обитель щастя.

💐 Повільно, тепло, відчутно буквально на смак та чутно вголос. Потужний образ жінки, якій надто затісно у традиційному світі, тим більше, маючи талант та прагнення волі.

💐 Мені подобається, але у текст треба вливатися, можливо, за допомогою трав'яного чаю, який не раз згадується на сторінках, і триматися його спокійної течії.

Зрештою, це завершилося любовним романом, але з тих, що з припискою "здорової людини".

🔴 Повільна затишна історія про любов та призначення і чи варто підлаштовуватися під світ чи таки змінювати його за своїм бажанням.

🔴 Про те, як багато важить слово і як легко можна ним зруйнувати цілі життя.

🔴 Драма, але без надміру, солодка, але без приторності, прикрашена, але не до нереальності.

🔹 Мені дійсно сподобалося #Дафа_радить

🟣 Чому мінус одна зірка?
Без спойлерів пояснити важко, тож зважайте на це. Один з головних героїв — геніальний портретист, який викладає в Академії. Одна з головних героїнь ще підліткою допомагала йому розмальовувати церкву, і художник навіть зобразив її там в одному з образів. Пізніше він зустрічає її вже молодою жінкою і... не впізнає. А потім вона ще й перевдягається хлопцем, аби отримати академічну мистецьку освіту і він знову її не впізнає. 😃😃😃 Ну такоє, знаєтє лі, або геніальний портретист, або не впізнає людину, яку бачив місяцями і малював. Бо не вірю©