Авторка якраз жила у Львові на той час коли в 1939 році в місто прийшла Червона армія. Разом з більшовиками,з часом,до Львова прибували і їх сімʼї. Жінки в чоловіки котрі вели себе зверхньо вважаючи себе знаттю. І особисто для мене,опис пані Кароліною всього що вона спостерігала саме в той період було найболючішим,через те,що це ідентична ситуація проходу «російських визволителів» на нашу землю. Лянцкоронська описувала ці всі події без прикрас і звеличення червоноармійців,що на той час було недопустимо.І це є поясненням того, чому цю книгу вважали надто «антиросійською» і не хотіли ніде видавати до 2000 року Авторка також прекрасно зобразила і поводження німців,і їхні методи впливу та загарбницького діяння,але це я вже читала і чула неодноразово,тому воно справило на мене не таке болюче враження. Німеччина з тих пір давно вже змінилася. А росія-ні. . Читати книгу було доволі важко. І через її актуальність і через те, що це мемуари де суцільним текстом ллються події в спогадах. Та,все ж, кинути її читати далі не могла. Бо стримувала і цікавість і переживання за те,як впорається пані Кароліна з подальшими подіями і як на них вплине. . Задумалась про те, скільки зараз у нас таких людей,які ризикуючи собою,своїм життям створюють рухи опору на окупованих територіях. Скільки з них,як і авторка книги,були і є арештованими . Скільком з них навʼязують і доказують що у всьому винен їхній народ. Скільки з них витримують знущання і переслідування задля того,щоб відстояти свою правду і свій народ. Скільки таких «Крюґерів»,які знищують чужі долі як в книзі існує зараз. . Сама авторка підкреслює те,що вона мала не найгіршу долю,адже не попала до канцтабору ,вижила . Але для мене вона зробила великий подвиг,розкривши правду,ту її частину,яку багато часу приховували і прикрашали.

"МОЯ ДУША - НЕ БОЯЗКА" ✍️Ця книга могла ніколи не побачити світ, бо одні видавці трактували її як занадто антиросійську, а інші - як надто антинімецьку. Тоді відома польська діячка, науковиця Кароліна Лянцкоронська заповіла оприлюднити ці мемуари після своєї смерті, бо правду, яку вона бачила на власні очі, не можна приховувати. ✍️Ця книга про війну, яка вривається без попередження в життя людини, і змінює його докорінно. Так сталося і з жінкою-професором Львівського університету Яна Казимира, мистецтвознавицею Кароліною Лянцкоронською. Коли у 1939 році більшовики своїми кирзовими чоботами зайшли у Львів, люди були приголомшені масовою депортацією населення, грабунком та варварством.Тоді Лянцкоронська вирішує вступити до польського руху опору. Допити НКВС змушують Кароліну виїхати до окупованого німцями Кракова, де вона легально починає працювати в Червоному хресті, а потім в Головній опікунській раді, яка надає гуманітарну допомогу німецьким в'язням, від якої Райх не відмовляється. Таким чином, Кароліна стає подвійним агентом - допомагає вижити у нелюдських обставинах в'язням, рятує їх від голоду, а також надає інформацію для Армії Крайової. ✍️Я не можу не захоплюватись цією неймовірною жінкою!Кароліна змушена була зібрати всю свою волю в кулак і йти на перемовини до людей, руки яких були в крові невинних. Вражаюча витримка, сталевий стержень допомогли їй врятувати тисячі життів. ✍️ Під час ув'язнення Кароліна доглядає за хворими, таємно ділиться харчами з іншими полоненими. Згодом Лянцкоронську відсилають у концтабір Равенсбрюк, який називали Жіночим Пеклом. Проте й тут Кароліна продовжує виривати людей з лап смерті. Вона таємно читає лекції з мистецтва для польських "кроликів" і знаходить радість там, де є хоч найменша можливість допомогти ближньому. ✍️Безумовно, раджу цю книгу до прочитання, адже перед нами постають реалії людини, яка прожила тяжке, але неймовірно цікаве життя. Її не зламали вороги, а загартували! Вірю, що й українці будуть надихатися прикладом Кароліни Лянцкоронської.

"Воєнні спогади" Кароліни Лянцкоронської - це мемуари людини, яка жила і боролася з ворогами під час Другої світової війни. Написані вони були одразу по війні, але довший час їх не хотіли друкувати. Знатного роду полька, що жила у Львові і викладала в університеті, спочатку розповідає про окупацію Галичини більшовицькими військами, а потім перебирається до окупованого нацистами Кракова. Надивившись на поведінку радянських окупантів (відомі історії про миття голови в унітазі і нічні сорочки у театр спонукають замислитися, чи насправді така поведінка була масовою і авторка це бачила, чи це була така легенда про дикість людей зі сходу, що передавалася з уст в уста), Кароліна вирішує поїхати туди, де панують більш цивілізовані, на її думку, німці. Не варто й казати, як сильно вона розчарувалася. Багата, знатна, освічена жінка зі зв'язками у вищих колах мала набагато більше шансів вижити, ніж більшість її колег і земляків. Та свої зв'язки Кароліна Лянцкоронська використала не лише для власного виживання у війні, але заради боротьби. Тісно переплетена легальна і підпільна діяльність дозволяла їй допомагати ув'язненим і передавати інформацію. Згадує вона перебування у Станиславові і Коломиї. Зрештою опинилася Лянцкоронська у концтаборі Равенсбрюк. І описала про те, що там відбувалося, теж. Дуже гірко було читати про суди, що відбувалися над нацистами по війні. Очевидне небажання справедливо засудити воєнних злочинців, попри наявність свідчень. Вона домагалася покарання Крюгера за вбивство львівських професорів та їхніх родин (читайте у книзі, чим це закінчилося). На жаль, традиційно для багатьох польських діячів, Лянцкоронська досить упереджена щодо українців. Я розумію, що нема ідеальних людей, і серед представників кожної нації можна знайти сторонників окупантів, але чомусь авторка не пише про поляків, які допомагали німцям, наприклад. У її спогадах поляки - найбільш героїчний народ у Другій світовій. Авторка мріє про волю своєї держави після війни, але...