Карін Боє

Книга, яку знайшла шукаючи щось схоже на "1984". І це 100% потрапляння в ціль.

Дуже цікава антиутопія про тоталітарну державу, яка поставила за мету не лише підкорити цілком життя людей, а й викорінити антидержавну ментальність. Написано у форматі щоденника винахідника каллокаїну. Його життя, прагнення і підсумки - ідеальний приклад життєвої іронії.

Чудова книга з жанру антиутопії, легко та швидко читається, нема сильно «перемудрених» думок. Книга написана за 9 років до «1984» Орвела, на самому початку Другої Світової Війни. Авторка брала за прототип німецький третій рейх, що тільки почав набирати силу в Європі. Але суспільні обмеження дуже нагадують ссср. Не дарма кажуть, що всі диктатури схожі між собою.

Це коротка історія про жителя Великої Держави, хіміка, який розробляє «сироватку правди», за допомогою якої можна контролювати думки та карати тих, хто відкрито не виявляє любові та відданості державі, а в душі є «бунтарем».

Доля головного героя - це, мабуть, типова картина життя в режимі: людина системи, що підкоряється та вірить владі, з подавленими сумнівами та атрофованими справжніми емоціями та почуттями. Замість всього живого та людського залишається лише обовʼязок та страх. Саме страх керує всіма, незалежно від рівня достатку та рангу.

Книга хоч трішки легша та простіша за «1984», але варта уваги.

Роман є скандинавським відповідником антиутопій на зразок «1984», що досліджує тоталітаризм і контроль над особистістю через хімічні речовини.
Унікальна ідея сироватки правди як метафори втрати приватності.
Психологічний портрет головного героя, що змінюється під впливом подій.

"Каллокаїн" менш відомий за «1984», але його переклади отримали схвальні відгуки в Європі, зокрема й в Україні.
Лаконічна, але глибока мова підкреслює емоційний стан героїв. Тема втрати особистої свободи та межі людської природи захоплює читачів.

Історія розшифровки та видання цього роману заслуговує на окрему книгу. Через декілька років після того, як Роберт Вальзер створив цей роман, він потрапив у психіатричну лікарню, де і провів решту свого життя. Дуже довгий час вважалося, що оце все, що він понаписував на клаптиках паперу, квитанціях, чеках - це маячня божевільного, що була написана тільки Вальзеру відомим шифром. На щастя, його опікун зберіг ці клаптики, а згодом знайшовся філолог, який зрозумів, що це особливий стиль, просто надзвичайно мікроскопічний.

Майже 15 років пішло на розшифровку роману! Вальзер не нумерував свої записи, тож ніхто не може стверджувати, що ми зараз читаємо саме той роман, яким його бачив сам автор. Але це і робить цю книгу ще більше цікавою, експерементальною і химерною.

Головна тема роману — кохання. Не буду занадто багато розповідати про сюжет, залишаю вам можливість самим відкрити для себе цю книгу та історію Розбійника.

Читати цю книгу — це як перебувати в голові людини, хворої на шизофренію. Це дуже цікавий, але водночас важкий та, повторюся, химерний досвід. Іноді мені доводилося перечитувати цілі абзаци кілька разів, щоб зрозуміти прочитане та скласти пазл. Якщо ви готові до такого виклику, уперед!

Дуже сподобалися роздуми автора та його почуття гумору. Цю книгу я рекомендую всім, хто прагне розширити свій читацький досвід за рахунок цікавої літератури.

Кров по трубочкам витікає з мого тіла, щоб згодом влитися в іншу людину, хоч і незнайому мені, але тепер рідну по крові…

Читання потужної антиутопії під час процедури донації, зробило цей досвід більш цікавим, бо увесь час уявляла себе піддослідною Лео Калля - науковця, що винайшов препарат Каллокаїн, який спонукає людину відкрити свої таємниці, «всі секрети, які досі доводилось таїти через страх чи сором». Дивилась на сторінки і чула, як він гарячково каже: «Наші думки стануть суспільною власністю, а досі ми несправедливо вважали їх власними», а тим часом препарат по дещиці вливається в мене й вивергає назовні найсокровенніше. Фраза за фразою стаю ближче до вироку «ворог Всесвітньої Держави», все ближче до тюремних ґрат, а потім і страти…

Гнітюча атмосфера всепоглинаючого страху, доносів, шпигуноманія панує навіть над добропорядними лояльними соратниками. Подружжя «обачливо» мовчить у місцях де немає поліціїних «вух» та «очей», бо якби хтось заскочив їх «на балачці в ліфті, то, звісно ж, запідозрив би, що йдеться про справи, які не належить знати дітям і хатній робітниці».

Ні в кому, і ні в чому не можна бути впевненим. Сімʼя - це лише розплідник Всесвітньої Держави. Відчути взаємини у родині можна через опис дружини Лео Калля: «Мав прикре враження, що дружина бачить мене наскрізь, і силкувався вкритися на зачаїтися. А вона й далі була загадкова, сильна, мало не надлюдська, далі розсівала неспокій і завдяки своїй загадковості утримувала ненависну перевагу надімною. Коли її губи витягалися вузькою червоною рискою - не усмішкою, радісною чи глузливою, а чимось на зразок напнутого лука, а очі широко розплющувались і нерухоміли, мене пронизував страх».

Діти з нетерпінням чекають день коли їм стукне сім і доведеться жити в підліткових таборах, де вправи схожі не на гру, а на справжню військову службу. А до семи років у садку бавляться іграшковими бомбами, що скидають на дерева і будинки (в мініатюрі) зроблені з легкозаймистих матеріалів, проводять морські битви на маленьких торпедних катерах…

Це світ без любові, тут немає місця ані дружбі, ані довірі: «Нема гіршого, як сидіти і мовчати. Здається, що люди бачать тебе наскрізь. Наче ти зовсім голий».

Кожна хвилина життя розписана, кожна сфера уніфікована, все підкорюється принципу утилітаризма. Три смужки на рукаві - чи не єдина відзнака за заслуги, бо вони «ніколи і ні в кого не викличуть переситу. Ніхто не присититься повагою і самоповагою. Саме на цих важкодоступних ефемерних речах, що надихають і одухотворюють, твердо стоїть наш суспільний лад - непохитний на всі віки».

На думку соратників те, що відбувається в суспільстві є найвищим щаблем культури і розвитку: «Від некерованої орди суспільство розвинулося в найкраще організовану найвище спеціалізовану з усіх можливих форм - у нашу Всесвітню Державу. Від індивідуалізму до колективізму, від окремішності до спільності - ось так розвивався цей гігантський священний організм. Тепер кожна людина - це лише клітина, призначена служити йому на добро. Усі підлітки, відбувши свій термін у дитячих таборах, знають цю просту істину».

Книга Карін Боє - класична антиутопія, що почерпнула щось з Замятіна, щось з Хакслі, щось з тоталітарного духу тогочасного світу. Вона побудована у формі щоденника, де головний герой - лояльний соратник (!) розщеплюється. Морально-етична і політична площини трохи по новому грають у його уяві. Створивши препарат здатний витягти з людини все потаємне, вважав, що Всесвітня Держава має право володіти людьми цілковито і повністю, доки сам не зрозумів, що не хотів би випробувати його на собі: «Не раз прокидався облитий холодним потом від нічного жахіття, в якому я сам стояв серед заарештованих, чекаючи неминучої дози й пекучої ганьби».

Мова твору чітка, лаконічна, наче агітка. Всі описи стислі, підпорядковані конкретній меті. Діалогами Карін Боє також не балує.
Це перший, і поки що єдиний твір письменниці, з яким я познайомилася.

Каллокаїн - книга не для насолоди (як на мене), це радше інʼєкція, що потрібна тим, хто вже «втомився від війни і донатів», тим хто хоче зупинити боротьбу за свободу і державність. Тим, хто почав забувати, що завжди може стати гірше. А воно ой як може!

Свій відгук хочу завершити двома питаннями, поставленими у творі:

💣 «Чому людина шукає того, чого нема? Чому почуваєшся смертельно хворим, хоча ти зовсім здоровий і в житті все ніби гаразд?

💣 «Вас не дивує, що все на світі, навіть правда, втрачає свою цінність, коли з подарунка перероджується у щось примусове?»