«Людина біжить над прірвою» — це сильний і глибокий воєнний роман української літератури, у якому Іван Багряний майстерно поєднує пригодницький сюжет із серйозними роздумами про свободу, людську гідність і волю до життя. У центрі оповіді — Максим Колот, який 1943 року опиняється між двома арміями — фашистською та радянською — і змушений протистояти жорстокій реальності війни не лише зовні, а й у собі. Його шлях — це не лише втеча, а також випробування власних моральних орієнтирів і здатності зберегти людяність у надзвичайно несприятливих обставинах. Роман вирізняється поєднанням динамічного сюжету з глибокою філософською складовою: автор роздумує над тим, що саме дає людині сили боротися, коли здається, що вже нічого не варто рятувати, і як прагнення до свободи може стати сенсом у найбільш безнадійних ситуаціях. Стиль Багряного живий і реалістичний — читач відчуває холод, втому, страх і, одночасно, незламну волю героя. Це не просто історія виживання, а своєрідний гімн людському духу, який не дає зламатися навіть тоді, коли весь світ здається проти тебе. «Людина біжить над прірвою» — це не легке читання, але саме його щирість, емоційна сила і філософська глибина роблять цей роман одним із визначних творів української художньої прози про Другу світову війну.

"Є щось, що не може вмерти навіть на війні." Так боляче було читати цей роман… Попри те, що тут немає надміру жорстоких й кривавих сцен вбивств чи катувань, але для невимовно тяжкого, гнітючого враження цілком було достатньо людської жорстокості, підлості й злоби, а також реалій війни, внутрішніх переживань героя та важких випробувань, що випали на його долю. Особливо це було помітно на контрасті з нечастими проблисками гуманізму й людяності у найменш очікуваних ситуаціях і ще рідшими сценами нормальності й радісними митями, у поєднанні з неймовірними описами природи - величної, красивої й грізної, - та яскравими спогадами з щасливого, безхмарного, як здавалося колись, дитинства. Поетична мова роману різко контрастує з жорстокою й невблаганною прозою життя… В центрі уваги книги - людина та її боротьба "проти сліпої й часом надто тяжкої та без потреби жорстокої дійсності". Події відбуваються на Слобожанщині 1943 року, на землі стоптаній підошвами численних орд ('білої', 'червоної', 'брунатної'), сколотій багнетами, мореній голодом, пошматованій вибухами від бомбардувань, оберненій в руїни, рясно зрошеній кров'ю і вкритій трупами тих випадкових, що потрапили під колеса доби абсурду. Та в центрі саме людина, маленька людина над прірвою історії - звичайна, одна з мільйонів, не супергерой якийсь, не обраний, а простий чоловік, котрий, однак, відмовляється робити крок у прірву під тиском, здавалось, непереборних обставин: "Чим може скінчитися бій одинокої, скаліченої, розтрощеної, малої людини проти всього світу - проти світу зла, проти чорної великої ночі безглуздя й смерти?.." Тим чоловіком є Максим Колот, інженер-архітектор з древнього каменярського роду, "що мав за собою вже тридцять п'ять років тяжкого життя, пройшов вогні й води, й усе пекло земне." Та безпощадна доля підготувала ще більше випробувань. На його землю, в його дім прийшла війна, знов прийшли чужинці, "за них говорили не вони самі, за них говорила війна - ні, за них говорила казенна, напхана в них злоба, звіряча нещадність, нетерпимість, тупа, фанатична, мстива зненависть до всіх, «хто не з нами". Та ще гіршими за чужих були свої - сусіди, родичі, знайомі, котрі рятуючи власну шкуру, а чи віддаючись своїй звірячій, озлобленій натурі, допомагали тим чужим нищити власний народ, вражаючи безоднею "ницості й занепаду сумління людського", і вже не знати було кому можна вірити й довіряти. "Людина стала найбільшим страхіттям з усіх страхіть." Терпка отрута жаху й безнадії огортали його, було тривожно, безмежно тоскно, мучило жаске чекання, відчуття пустки й холоду, напружена тиша, непроглядна темінь навколо, переповнювали фаталізм, приреченість й безсилість, темрява заливала душу. Безліч разів він відчував себе на самісінькій грані, за якою на нього чигає небезпека й погибель, тіло ставало байдуже, розчавлене, до краю виснажене й агонізуюче, вже майже втратило останні сили, але десь глибоко всередині продовжував жевріти вогник життя - душа прагнула жити, не бажала здаватись, воля горіла й шалено билась. Його тримала тільки впертість. Наперекір злому, ворожому світу, він відмовлявся здаватись, не хотів вмирати. Тупий відчай, апатія, зневіра, абсолютне безсилля відступали під натиском залізної душі, залізної волі. Його вовчий рейд, за межею можливого й наперекір невблаганному й непереборному, коли, здавалось, одна нога вже зіслизнула у прірву, вів його вперед - до нездійсненної мети, неймовірного порятунку. Наперекір всьому світові він мусив дійти - дійти на свою землю, додому, до дружини й дітей. От тільки чи випустить його зі своїх тенет смерть, котра йде за ним назирці слід у слід і невтомно розставляє пастки на шляху? "Бо ж для смерти це був зухвалий виклик: людина, що за всіма правилами й законами давно вже мала б умерти, - не хоче вмирати. Ніяк не хоче вмирати!" Це роман про людину, про силу її духу, про любов до рідної землі, народу і сім'ї, нескореність, впертість й відчайдушність. Про доброту і людяність, котрих не під силу знищити ні людській мізерії, ні залізу й вогню; про справжніх людей, котрі не розчиняються в знеосібленій сірій масі, а завжди залишаються людьми; про життя, що кидає виклик смерті. Усі описи й роздуми про війну, мистецтво, віру, увесь трагізм, фаталізм і філософія жаху підкреслюють головне: найважчою є внутрішня боротьба, найважливішим - бути людиною. Не можу також не зазначити наскільки гарне це видання роману і наскільки воно доречне: і обкладинка, і численні ілюстрації Gurge Feodor надзвичайно пасують йому та підкреслюють його зміст 🖤.

Найбільш вражаюча книжка, яку мені доводилось читати на тему радянських концтаборів. Без приховування та, мабуть, без применшення описані жахи перебування в полоні російської в'язниці з її етапами, допитами. Читала цю книгу ще до 2022, навіть ще до 2014. Наразі було б важко перечитувати, бо починаєш сприймати описані в книзі події ще ближче до серця. Книга підіймає в душі тривогу та біль за постраждалих співвітчизників, тривало лишається в пам'яті до осмислення нашої історії.

Для мене це найкраща книга української літератури ?

«Сміливі завжди мають щастя» «Тигролови» Івана Багряного - це класика української літератури. Один із творів шкільної літератури, який обовʼязково варто перечитати і в дорослому віці. Головний герой книги Григорій Многогрішний - відважний, волелюбний, безстрашний молодий чоловік, що уособлює силу українського народу. Засуджений до 25 років таборів через любов до батьківщини, він не припиняє боротьбу та йде на відчайдушний крок задля свободи. Втікаючи від смерті серед далекої Тайги, Григорій знаходить своїх людей: щирих, рідних, відважних, мужніх українців, які стають його родиною та приймають без зайвих запитань. Книга наповнена сумними та болючими моментами, але водночас постійно відчувається любов до країни, віра та незламність, що надихають та захоплюють. Ця життєствердна, неймовірна історія про боротьбу з радянським режимом показує, що навіть у найтемніші часи не варто здаватися. Завжди є вибір і сміливі вчинки приведуть до справедливості та щастя. #марафонкнигомам

Чудова книга. Читаєш і не можеш відірватися. Хочеш ще і ще. Звичайно, події описані в книзі важкі, але автор так уміло їх передав, що ти одночасно і відчуваєш, і не відчуваєш жах. Як же вони ці події є тотожними тим що зараз, наче написані наперед за сьогодення. Книга лишила глибоке враження. Багряний відкрився для мене генієм того часу. Ця книга в не часу. Вона актуальна на завжди. Глибока, важка, правдива. Однозначно рекомендовано до прочитання. Сумніви, страхи, принципи, роздуми, переконання, стійкість, непохитність, підтримка, почуття…. Все є в цій книзі. Є й інша сторона - гнила, паскудна, страшна, загрозлива, брехлива, продажна система радянського союзу.

Іван Багряний - один із моїх улюблених українських письменників. "Тигролови" - то взагалі ❤️‍?. Цей пригодницький роман дуже багатогранний: він і про боротьбу українського народу проти нещадних коліщат радянської системи (Григорій Многогрішний і Медвин); і про еміграцію - вимушену або ж ні (родина Сірків); і про любов (Григорій і Наталка); і про моральний вибір ("око за око") та відповідальність за власні вчинки... Чудовий роман!

"Сад Гетсиманський" дався мені важко: до шестисот сторінок тортур, перебування в різних камерах, кабінетах слідчих... Більше шестисот сторінок людського горя. АЛЕ! Це надзвичайно цінний твір для української історії. Його конче треба знати українцям і розповсюджувати переклади за кордоном.