Інна Мірошниченко

Відгук під пледом "Ми знайдемо свого Марселя" Інна Мірошниченко

Моя оцінка ⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️ з 5 або 10/10

Основна ідея: автобіографія, психологія, материнство, усиновлення

Ця книга у моїй голові поділилася на 3 частини.

У першій Інна розповідає про своє дитинство та формування її стосунків з мамою, татом, бабусею, прабабусею. Тут можна підхопити значну ностальгію, згадати своє дитинство, знайти і дуже схоже і десь різне, про покоління, які виростали у радянському союзі, і навмисно або ні закладали такі ж ідеології у вихованні своїх дітей.

По-своєму не простими для Інни були стосунки з мамою, не тому що вона не любила її, а тому що сама не знала, що таке любов мами. Як влучно було сказано у книзі: «Скалічені душі ростили інших скалічених душ». Інна розповідає як вона зрозуміла свою маму і з роками ставала до неї тільки ближчою. Ця частина буде особлива знайома тим, хто народився у 80-х 90-х. *У цьому реченні я видала, що мені самій вже давно не 20, і я все ще часто ставлю смайлики дужками))) Зате ставлюся я до себе значно краще ніж у 20, і це сильна перевага дорослих дорослих (завуалювала як могла, то все жарти).

У другій частині книги Інна розповідає про навчання і карʼєру юристки, про свою самооцінку та вимогливість до себе, про зустріч з майбутнім чоловіком, стосунки, побут, народження дітей, прийняття себе та своєї (не) ідеальності, як дружини, матері, жінки… І ось тут напевно кожна може знайти себе.

Інна також говорить про свої проєкти, про те як починала вести свій блог, про гейт (хейт). Про те, чому думка людей, які мають інші цінності завжди буде лише субʼєктивною.

Тут можна підхопити роздуми, натхнення і розуміння до себе, що приходить з досвідом.

💔 А ось третя частина змушувала ковтати сльози і збирати їх у ком. Інна делікатно описувала моменти про дітей сиріт в Україні, їх умови життя, психічний та фізичний стани. Та все одно було боляче читати, і розуміти, що є так багато байдужих людей, що система ніколи не передбачала найкращого для дітей сиріт, хоча вони заслуговують на це за умовчуванням.

❤️‍🩹 Інна не прикрашала тему усиновлення як щось надзвичайно гарне та інстаграмне, але в її словах стільки безумовної любові. Вона щиро розповіла про важкі адаптаціїні періоди дітей у їхній родині, про власні невдачі і почуття. Але в той же час було безліч світлих думок про тепер уже їхніх дітей Марселя та Ангеліни, про душевні та фізичні глибокі рани які затягуються, коли діти відчувають любов до себе просто через те, що вони є. Про те чому важливо не перероблювати під себе чи свою родину усиновлених дітей, а просто вчитися приймати їх такими як є і зробити все можливе, щоб їх життя стало світлішим та сповненим любові. Про любов, яка приймає усе що інші вважають не нормою…

В цій частині багато крутих думок, які можна розбирати на цитати.

Чуттєва, емоційна, відверта, захоплююча. Тепер це моя найулюбленіша книга

Це чесна, відверта і дуже людяна історія про шлях до материнства, який не завжди вкладається в «ідеальний» сценарій. Авторка ділиться власним досвідом усиновлення дитини, поєднуючи це з кар’єрою, пошуком балансу та внутрішньою боротьбою із сумнівами й суспільними очікуваннями.

Це не лише про усиновлення — це про право жінки бути різною: сильною, втомленою, рішучою, м’якою, успішною й розгубленою водночас. У тексті багато світла, але і багато правди, що болить. Читати цю книжку — наче слухати щиру розмову з подругою, яка пройшла складний шлях і вирішила не мовчати.

Рекомендую тим, хто розмірковує про батьківство, сумнівається у своїх силах або просто хоче зрозуміти, як виглядає сучасне материнство без прикрас, але з любов’ю.

Книга нікого не залишить байдужим. Але це точно не біографічно-мемуарне чтиво, до якого більшість могло звикнути. Ні скандалів, ні брудної білизни, ні ще чогось на таке схоже...
Одразу після прочитання склалося враження ну і що я прочитала, що тут такого, але трішки вдихнувши розумієш, що це розповідь мудрої та сильної Жінки й Мами, яка показує, що вона така ж, як і всі, живе своє життя, де є місце для свого особистого, сокровенного, де чужим не місце.
А стосовно розділів про усиновлення й життя дітей в інтернатах, то це окремий емоційний розрив, який не описати словами.
Байдужим точно ніхто не залишиться!