Еріх Марія Ремарк

«Ніч у Лісабоні» сьогодні звучить напрочуд сучасно. Вона відгукується в кожному, хто знає, що таке розлука, очікування, страх за близьких. Читаю, і здається, що історія Йозефа Шварца — це історія сотень українців, які змушені  залишити свої домівки, перетинати кордони, чекати в чергах, сподіваючись лише на те, що життя продовжиться десь попереду. Для тих, хто лишився в Україні, ця книга — нагадування про ціну людяності. Про те, що навіть серед руїни, повітряної тривоги чи болю втрат ми здатні любити, співчувати, берегти красу. Для тих, хто в еміграції, — це дзеркало ностальгії та розірваності, коли тіло в безпеці, але серце залишилося вдома. Людина може втратити все — дім, паспорт, батьківщину — але не здатність відчувати. І саме ця здатність робить нас живими, навіть коли світ здається спустошеним. Книга читається легко, але відчувається глибоко. У якийсь момент мені здалося, що сам Шварц розповідає свою історію мені особисто — тихо, без пафосу, з болем і ніжністю. Це друга книга Ремарка, яку я читаю вже не в юності, і тепер розумію, чому до нього хочеться повертатися знову й знову. У планах — прочитати всі перекладені твори.

Анонім

Мені роман сподобався, хоча він дещо відрізняється від «На західному фронті» і «Час жити і час помирати». Від нього віє вайбом Хемінгвея. Книга глибока і багатошарова, аж занадто занурює в атмосферу. Автор підводить до думки, що війна не закінчується, коли перестають стріляти, бо соціальні наслідки тягнуться ще дуже довго. Із недоліків - мені трохи не вистачило ще якоїсь більш прямої сюжетної лінії і завершення історії головного героя. Ну, і традиційно для Ремарка, на кожній сторінці є цитати, які хочеться виписати. Рекомендую!

Анонім

Люблю Ремарка за легкість написання, отримую задоволення від його книжок, особливо зараз вони як ніколи відгукуються.

Анонім