Еріх Марія Ремарк

Було боляче читати цю книжку. Так багато слів і описаних ситуацій були знайомими для нас, українців. Я не розумію, маючу вже таку історію, хіба можна нічому не навчитися?
⠀
Ця книга починається на фронті й там вона закінчується, бо коли є війна, то хіба є й мирне та безпечне місце?
⠀
Історія розповідається з погляду німецького солдата в 1944 році. Німеччина програє і це стає зрозуміло все більшій кількості солдат та цивільних. Проте військовим доводиться все одно воювати. Ернсту Греберу дають відпустку на три тижні й він вирушає додому, де прагне знайти батьківський дім та любов. Натомість зустрічає Елізабет та рідне місто у вогні. У них є короткий проміжок часу, щоб просто жити, бо що ще хоче людина?
⠀
Читати книги про війну важко. А зараз і поготів. Але від цієї історії неможливо відірватися, адже вона написана дуже добре й дуже реалістично.
⠀
Ця історія про війну, яка руйнує звичний лад; про війну, яка забирає життя; війну, яка нищить рідні домівки; війну, яка закидає далеко від дому; війну, яка змушує переховуватися і жити серед руїн; війну, яка вчить людей радіти «безвісти зниклим», адже можна почути «загинули». Важко читати про це, але ще гірше, що це реальність, бо війна сьогодні і в моїй країні.
⠀
Але в той же час це книга і про звичайних людей. Ернст - солдат, який тривалий час воює, бо чому? Спочатку він про це й не думав, але коли Німеччина почала програвати, він зрозумів, що вони чинять щось не так і чи ж хіба не мають право народи їм мститися після того, що було зроблено СС? Після концтаборів? За час відпустки вдома Ернст думає про своє життя, про свою провину, про провину всіх німців і не може збагнути, навіщо ця війна. Тому ця книга не тільки про війну, вона й про надію, про біль, про віру в краще.
⠀
У цій книзі автор показує війну без прикрас - багато страшних описів і жахливої правди.

Війна... Це таке страшне слово, вона розгортається по всьому світу і увійшла в історію як Друга Світова… Про що й пише автор, але не самі воєнні події, а описує життя біженців, вигнанців, яким здалося, що втеча до США їх врятує. Однак, коли тікаєш від чогось… Памʼятай, що не втечеш від себе.

Журналіст Роберт Росс два роки переховувався від нацистів у Брюссельському музеї. Йому вдається утекти до Америки, де Роберт намагається знайти сили та вдихнути на повні груди. Він бачить долі інших біженців. Такі різні люди за соціальним положенням та професією — усі вони намагаються впоратися з тим болем, що лишила по собі війна.

Деякі заліковують рани алкоголем, інші поринають в роботу. Хтось продовжує боротьбу з останніх сил. Дехто складає руки. Всі вони обʼєднані однією бідою, винищені морально тугою за власним минулим та змучені пошуком сил та можливостей жити далі.

Я деякий час була в такому статусі і ніколи не забуду той біль і тугу за домівкою. Для мене, де б я не була, але щось душу рве, коли не вдома. Як страшно, що багато з нас втратив свій дім, але вірю, що віднайде його в собі.

Так, розбалакалась щось я😅, тепер про мої враження: книга непогана, але нуднувата місцями, тому трішки це вплинуло на моє враження.

"Жорстока доба. Ми живемо в добу переоцінки всіх цінностей, Керне. Агресор нині зветься поборником миру, побитий і переслідуваний — порушником спокою. І є цілі народи, що вірять у таке!"

💼 Автор переносить читача у часи після Першої світової війни. Німеччина позбавляє своїх єврейських громадян прав, паспортів і висилає їх за межі країни. Люди-привиди, залишившись без документів, змушені працювати підпільно. Євреїв часто затримують, саджають у в'язниці та постійно футболять від однієї країни до іншої.

У такий безрадісний час молодий юнак Людвіг Керн зустрічає Йозефа Штайнера, який стає для нього справжнім другом, порадником та буквально рятує хлопця від відчаю та безнадії.

Чи можна радіти, коли ти втратив сім'ю, у тебе забрали безтурботність юності, голод і злидні - твої постійні супутники, а кожної хвилини тобі ще й можуть скрутити руки за спину і посадити за ґрати?

💼Ох, як я скучила за книгами Ремарка! Цей глибокий твір, як сонячний промінчик, проникає тобі в душу і топить лід, розсіює темряву.
Він про загальнолюдські цінності: дружбу, ніжне та сором'язливе кохання, про прощення і милосердя, про стійкість і силу духу.

Про те, що якщо ми маємо підтримку друзів, близьких, то навіть важка, непосильна ноша нам під силу.

Про жагу до життя, здатність кохати і залишатися людьми, незважаючи ні на що.

Це роман про цінність життя, кожної хвилини, яку нам дано прожити в горі і в радості.

💼Книга актуальна і сьогодні. Скільки українців через жорстокість сусіда залишились без дому і продовжують втрачати свої домівки, і свої життя. Скільки ще змушені будуть виїхати за кордон і, як перекотиполе, шукати щастя і спокою на чужині😢

💔"Поруч тебе може вмирати людина, а ти нічого не відчуватимеш. Оце й є лихо нашого світу! Співчуття — не біль. Це прихована зловтіха. Зітхання полегкості, що це не ти сам і не людина, яку ти любиш…"

Класика, яку я читала ще в школі. Перша світова війна. Юні хлопці, ще школярі пішли на фронт. Пауль та його друзі зустрілися зі смертю, ранами, страшним болем. На них чекають випробування, голодування, отруйний газ, зустріч з ворогом і шалене бажання вижити та повернутися додому. Друзі помирають, шансів все менше. Але війна, на жаль, не на один місяць чи рік.Правда, кінець наближається і від цього стає спокійніше.

Але Смерть "маленької" людини на війні - це щоденна трагедія, яку не помічали. А у звітах того дня вказано - "На Західному фронті без змін..."

Дуже важко писати відгук на книгу, яка збурила в мені стільки емоцій. Я відчувала сум, збентеження, страх, відразу, надію та любов. Ці 380 сторінок подарували мені цю "іскру життя", яка то з'являється, то зникає в героїв книги Ремарка✨

Якщо ви читали хоча б одну книгу цього автора, тоді знаєте його стиль написання. А "Іскра життя" – це все, з чим ви познайомилися до того в десятикратному розмірі. Під час читання книги одночасно хочеться забутися, якось врятувати головних героїв та подарувати їм надію на життя.

Зазвичай, я виписую з книг безліч думок, але сьогодні хочу поділитися лише цим абзацом:

💔 Вони спускалися. Не поспішали, часто зупинялися. Врешті опинилися в улоговині, а коли озирнулися, табору вже не було. Вони довго сиділи мовчки. Не було ні табору, ні поруйнованого міста. Вони бачили лише луку, а над нею м'яке небо. Відчували прохолодний вітер на обличчі, і здавалося, він віє крізь чорні павутини минулого, ніжними руками відкидає їх геть. "Мабуть, так воно і має починатися, – думав Бухер. – Із самісінького початку. А не з гіркоти, спогадів і ненависті. З найпростішого. З відчуття себе живим. Живим не всупереч, як у таборі. Просто живим".

Чудова та неймовірна книга! Обов'язково раджу вам прочитати. Для мене вона стала улюбленою в Ремарка. Впевнена, у вашому серці вона теж займе дуже важливе місце!

Роберт, один із трьох товаришів, - представник покоління, яке називають втраченим. Але троє друзів - просто люди, яким пощастило вижити. Вони бачили сотні трупів, але тепер мусять звикати, що люди вмирають не лише від ран, а й від хвороб, нерозділеного кохання чи голоду. Все, чого вони хочуть - спокійно працювати на власному СТО, вигравати в гонках і час від часу пропускати пару склянок у барі.

Сам Роберт вважає себе п'яничкою. В нього немає сім'ї, а втіху він знаходить серед повій у барі готелю.
За фасадом холодного одинака з гаєчним ключем ховається не лише вірний друг. Якби не Пат, ми б не дізнались, що Роббі може бути чутливим, романтичним, ревнивим... Скільки нових рис відкриває в людині кохання, коли воно справжнє.

Впевнена, ви не гірше за мене знаєте, як вміє писати Ремарк про людські трагедії так, що хочеться жити! Жити моментом і насолоджуватись кожним ковтком вина, кожним шматком м'яса й сиру, кожним поглядом коханої людини.
Якщо ж досі вас стримувала військова тематика у творах Ремарка - сміливо беріть цю книгу, бо в ній, на фоні інших, війна лише відлунює. Глибини ж, при цьому, не бракує.
Щиро раджу, майже наполягаю на її прочитанні.

Життя - коротке і війна, яка є сьогодні у нас, та в книгах Ремарка, демонструють це на 100 відсотків.

Саме ця історія - одна ніч у Лісабоні, за якою стоїть розповідь про усе життя однієї людини. Мрія героя - врятуватися від війни та втекти до США з Європи. І він отрисує цей шанс - квитки на пароплав, якщо вислухав історію чоловіка для якого, на жаль, настає кінець життя

Війна - жахлива у своїх проявах завжди. І, на жаль, доя нас не залишилась лише на сторінках художніх книжок. А герой, який розповідає свою історію, проживає її ще раз. Гітлерівська Німеччина, з якої він вибрався, але одного дня вирішив повернутися, щоб побачити дружину. Він не знає, чи вона чекає його, чи ніхто не зрадить та чи зможе повернутись у більш безпечне місце.

І хоч все так, як він хоче, але гітлерівські війська приходять і в інші країни. І їхня надія - це втеча. Адже герої - німці - чи то вороги, чи то друзі. І ще один підступний злодій, який краде і не дає шансів - важка хвороба.

Я прожила з героями цю історію, проводячи паралелі з сучасністю. Страшно, але надія завжди залишається.

Мені сподобалася книжка. Рекомендую.

П‘ята книга Ремарка, а я так нічому і не навчилась.
Тобто я вже добре знайома із автором, його непростими історіями, а кожного разу клею новий пластир на серце!
⠀
Той, хто висковзнув з-під гестапівського ковпака, буде радий забути і справжнє ім‘я,і минуле життя, і матір рідну. Заради найменшого шансу жити. Але Шварц повертається до нацистської Німеччини заради дружини, хоч особливою хоробрістю не відрізняється.
⠀
Саме в цьому краса Ремарка: справжні, живі герої, яким властиві сумніви і страх. А радості життя зводяться до смачного обіду, келиху вина і запаху шкіри коханої людини. Бо коли війна дихає у спину - лишається жити маленькими буденними радощами.
🍷
-Що це було? Пусте, марне життя, життя нікчеми рогоносця, вбивці?
-Цього я не знаю...А втім, до чого тут усі ці назви? Воно було. Хіба цього не досить?
-Було. Але чи є воно і досі?
-Воно Є, поки живете ви.
🍷
Як можна розплатитись за квиток на Ковчег?
Тільки вислухавши.
Пропустивши історію крізь себе.

Як можна так низько впасти, відчувши владу
Як можна оголити своє тваринне походження і виправдовуватися що це просто «виконання наказу»?
Як можна забути що ти людина, така ж як і інші…?
І в той же час, як можна вижити в такому пеклі? Вижити, аби не забути!
Вижити, щоб розповісти правду!

Дуже тяжка і болюча історія «гуманного» концтабору, яка ранить до глибини душі.
До глибини і навіть більше…

«Шульц - двадцятирічний молодий чоловік, блондин із сірими очима і світлим обличчям, з правильними рисами…. В’язні табору - вороги партії й батьківщини, а тому поза межами співчуття і людяності. Вони значили менше за тварин. Якщо їх вбивали, це було наче знищення шкідливих комах. Сумління в Шульца було цілком чисте. Він мав добрий сон, і єдине про що шкодував, що не опинився на фронті.
Працював у таборі через ваду серця. Він був надійним другом, любив музику та поезію і вважав тортури важливим методом здобуття інформації від в’язнів, адже усі вороги партії - брехуни. Виконуючи наказ, він вбив за життя шістьох людей і ніколи над цим не задумувався…
у вільний час любив співати…»

«Але майже всі мали переконання, що завжди лише виконували накази, а тому були вільні від будь-якої персональної та людської відповідальності»

«нас принижували, але ми не принижені.
Принижені інші, ті хто це робив»

Книжка мені неймовірно сподобалася!
Твори Ремарка – частинки одного пазла, що складаються у величезну картину, ім'я якої Життя і мені дуже відгукується його творчість!

Після таких книг, як «Життя у позику» починаєш цінувати своє життя, життя та здоров'я твоїх рідних та коханих.
Розумієш всю дріб'язковість проблем, які оточують нас. Ми губимося в рутині, перестаючи цінувати прекрасне.
Ми не помічаємо краси, життя довкола нас, допоки не стається чогось жахливого і незворотного.
Книжка затягує з першої сторінки і до останньої тримає в інтересі та напрузі, її хочеться перечитувати неодноразово!
Іноді повертаюся до неї, щоб нагадати собі про дійсно важливі речі в житті і зрозуміти, наскільки в житті все відносно.
Дуже раджу

В сьогоднішньому контексті книга може сприйматися неоднозначно через проведення певних паралелей. Але я б радив її як обов'язкову до прочитання.

Ну ось. Черговий роман із тих, що треба читати років десь у 16-17. У такому віці все це сприймається куди інакше (чорт, навіть "Алхімік" мені на той час здався шикарною книгою).

Але на жаль, мені не 17. І зараз все це сприймається куди інакше – все якось банально, чи що. Ремарк нам говорить про побиті істини - вбивства, голод - це все ясно і без згадок, куди ж без цього. Яка війна без убивств? Яка війна без проблем у доставці продовольства?

Усіх торкається до глибини душі моменту зі смертю коней. Але, що тут такого? Коні на той час – поширений гужовий транспорт, природно вони гинуть на війні. Це ніби зараз плакали і журилися про підірвані автомобілі.

Загалом, зовсім не вражає.

Але ні, я не кажу, що роман поганий, ні в якому разі. Просто до мене він потрапив надто пізно.

PS: найкращий момент книги – коли Пауль вперше вбиває людину.