«Ніч у Лісабоні» сьогодні звучить напрочуд сучасно. Вона відгукується в кожному, хто знає, що таке розлука, очікування, страх за близьких. Читаю, і здається, що історія Йозефа Шварца — це історія сотень українців, які змушені  залишити свої домівки, перетинати кордони, чекати в чергах, сподіваючись лише на те, що життя продовжиться десь попереду. Для тих, хто лишився в Україні, ця книга — нагадування про ціну людяності. Про те, що навіть серед руїни, повітряної тривоги чи болю втрат ми здатні любити, співчувати, берегти красу. Для тих, хто в еміграції, — це дзеркало ностальгії та розірваності, коли тіло в безпеці, але серце залишилося вдома. Людина може втратити все — дім, паспорт, батьківщину — але не здатність відчувати. І саме ця здатність робить нас живими, навіть коли світ здається спустошеним. Книга читається легко, але відчувається глибоко. У якийсь момент мені здалося, що сам Шварц розповідає свою історію мені особисто — тихо, без пафосу, з болем і ніжністю. Це друга книга Ремарка, яку я читаю вже не в юності, і тепер розумію, чому до нього хочеться повертатися знову й знову. У планах — прочитати всі перекладені твори.

Мені роман сподобався, хоча він дещо відрізняється від «На західному фронті» і «Час жити і час помирати». Від нього віє вайбом Хемінгвея. Книга глибока і багатошарова, аж занадто занурює в атмосферу. Автор підводить до думки, що війна не закінчується, коли перестають стріляти, бо соціальні наслідки тягнуться ще дуже довго. Із недоліків - мені трохи не вистачило ще якоїсь більш прямої сюжетної лінії і завершення історії головного героя. Ну, і традиційно для Ремарка, на кожній сторінці є цитати, які хочеться виписати. Рекомендую!

Люблю Ремарка за легкість написання, отримую задоволення від його книжок, особливо зараз вони як ніколи відгукуються.

«Повернення» — це надзвичайно глибокий і емоційно насичений твір, який досліджує питання війни, втрат, відчуження та важливості знаходження сенсу життя після важких переживань. Еріх Марія Ремарк, який сам пережив Другу світову війну, майстерно передає трагічну атмосферу післявоєнної Європи, де люди шукають способи відновити свої життя після пережитих жахів. Роман слід за історією головного героя, Гансом Касторпом, який після завершення війни намагається знайти своє місце в світі, що змінився до невпізнання. Водночас, у центрі твору — не лише особиста драма героя, але й ширша тема покоління, яке пережило війну і стало свідком глибоких моральних і соціальних змін. Тема пошуків ідентичності, боротьби з внутрішнім спустошенням і прагненням до відновлення є одними з центральних мотивів, що створюють емоційну глибину роману. Стиль Ремарка чудово передає відчуття втраченості та трагедії, а його персонажі — це не просто літературні фігури, а люди, які борються з реальними емоційними і психологічними проблемами. Тексти Ремарка є глибокими, з тонким психологізмом, що дозволяє читачам відчути важкі переживання його героїв. І хоча тематика війни і наслідків для людей є складною, «Повернення» — це також твір про надію, про прагнення до змін і пошуку внутрішньої гармонії. Водночас роман має великий філософський підтекст, де через історії персонажів Ремарк розмірковує над життям, смертю і тим, що залишає по собі війна. Він ставить важливі питання про те, що може залишатися після катастрофи, коли навколо розпадаються звичні структури і цінності. «Повернення» — це не просто історія про людей, які намагаються оговтатися від війни. Це глибоке дослідження людської психіки і складної психології тих, хто повертається з війни, і про те, як важливо знайти сили, аби знову відчути смак життя, незважаючи на всі втрати.

«Тріумфальна арка» — один із найсильніших і найвишуканіших романів Ремарка, що поєднує трагічну історію кохання, психологічну глибину та невимовний біль вигнання. Дія відбувається в передвоєнному Парижі — місті тимчасових людей, де герой, лікар-біженець Равік, бореться не лише за життя інших, а й за залишки надії у власному серці. Це роман про людину на межі, яка пережила тортури, втратила дім і мрію, але не здатна втратити людяність. Ремарк майстерно балансує між зовнішньою стриманістю і внутрішнім драматизмом, розкриваючи страх, відчай, і разом з тим — ніжність і потребу в любові навіть у найтемніші часи. Його мова — точна, витончена, наповнена фразами, які хочеться цитувати. Париж у романі — не просто місто, а простір пам’яті, втечі, безсилля й коротких оаз кохання, що рано чи пізно теж зникають. «Тріумфальна арка» — це роман про самотність сильних, що не кричать про свій біль, але несуть його з гідністю. Один із найзворушливіших творів XX століття.

"Життя у позику" — один із пізніх творів Еріха Марії Ремарка, опублікований у 1959 році, в якому автор знову повертається до тем, що пронизують більшість його романів: життя і смерть, любов і втеча від реальності, спроба жити на повну в тіні трагедії. Цей роман — тонкий, меланхолійний і глибоко філософський твір, який залишає слід у душі. Головні герої — Ліліан Дюнкур, молода жінка, яка хворіє на туберкульоз, і Клерфе, автогонщик, що живе життям, наповненим ризиком і швидкістю. Їхнє випадкове знайомство в санаторії, де Ліліан проходить лікування, переростає у глибокі, але водночас приречені стосунки. Вони вирішують "втекти" від смерті, яка стоїть за плечима Ліліан, і прожити кілька тижнів як справжнє життя — з азартом, любов'ю, пристрастю, у великому місті, серед музики, людей, спогадів. Ремарк говорить про життя, яке ніколи не буває довгим, і про спробу вирвати у нього хоча б краплю справжніх емоцій, навіть якщо попереду — лише прірва. Назва "Життя у позику" стає символом цього короткого, але яскравого періоду, який вони собі "позичають", незважаючи на безнадійність. Ремарк пише звично лаконічно, але кожне речення наповнене змістом. Його мова — ніжна, прониклива, іноді з присмаком цинізму, але завжди глибоко людяна. Діалоги між героями — це не просто слова, а цілі світи. Атмосфера роману меланхолійна, навіть трохи тривожна, але при цьому вона магнітно притягує, бо читач опиняється поруч з героями у момент, коли життя перестає бути повсякденним — воно стає екстраординарним, граничним. Я раджу цю книгу: тим, хто шукає в літературі філософську глибину; любителям історій про сильні, але трагічні кохання; тим, хто захоплюється творами про сенс життя і його крихкість; усім, хто любить прозу Ремарка — ця книга не розчарує; тим, хто втомився від поверхневої літератури і хоче пережити щось справжнє. Це книга, яку не читають заради сюжету — її читають заради настрою, атмосфери, тієї невловимої тональності буття, що Ремарк так вміло передає словами.

«Час жити і час помирати» — один із найглибших і найтрагічніших романів Еріха Марії Ремарка, в якому автор вкотре повертається до теми війни, людяності та пошуку сенсу життя серед хаосу й руйнувань. Цей твір — не просто антивоєнна книга, це болісна медитація про життя, смерть, кохання та провину. У центрі роману — Ернст Гребер, німецький солдат, якому дають коротку відпустку після кількох років на східному фронті. Повернувшись додому, у зруйноване бомбардуваннями місто, він бачить, як війна знищила не лише будівлі, а й життя, душі, моральні орієнтири. Його рідні зникли, він бачить голод, страх, байдужість і розгубленість на обличчях співвітчизників. І саме тут, у цьому мороці, він закохується в молоду жінку — Елізабет, яка стає для нього єдиним променем світла. Через відпустку, що триває всього декілька днів, Ремарк показує інтенсивність і глибину переживань людини, що намагається повернути собі людяність, любов, розуміння — перед неминучим поверненням на фронт. Фінал роману трагічний, але не безнадійний: він говорить про те, що навіть у найчорніші часи існує вибір — залишитися людиною. Ремарк, як завжди, пише просто і водночас пронизливо. Його стиль — це поєднання лаконічності, глибокої психологічної проникливості й філософської насиченості. В діалогах, описах, внутрішніх монологах головного героя — весь трагізм епохи. Автор майстерно використовує контрасти: фронт і дім, життя і смерть, страх і любов, байдужість і співчуття. Особливістю саме цього роману є те, що Ремарк не зосереджується на бойових діях як на героїчних вчинках — навпаки, він показує війну як повну деградацію людських цінностей, як руйнування всього, що робить людину людиною. Я рекомендую прочитати цю книгу: тим, хто цінує глибоку психологічну прозу, що торкається вічних тем життя і смерті; тим, хто шукає антивоєнну літературу, що не романтизує війну, а показує її реалії без прикрас; тим, хто знаходиться на переломі в житті, кому болить моральний вибір, хто шукає надію у світі, де її мало. «Час жити і час помирати» — це роман про людську гідність у нелюдських умовах. Це крик душі, що намагається не втратити себе у світі, де все руйнується. Це — заклик до пам’яті, до співпереживання, до розуміння, що кожна війна — це смерть не тільки тіл, але й душ. Цю книгу не просто варто прочитати — її потрібно пережити.

Еріх Марія Ремарк — один із найвизначніших письменників ХХ століття, чиї твори пронизані глибоким гуманізмом, болем війни та тонким аналізом людських почуттів. Повість «Станція на горизонті» — менш відомий, але неймовірно глибокий твір, який відкриває читачеві інший бік творчості Ремарка — більш ліричний, інтимний, життєво-філософський. Ця повість розповідає історію про пошук себе, сенсу життя, любові та внутрішнього спокою. Головний герой — автогонщик, який вже втратив сенс у своєму ремеслі та самотужки намагається знайти себе у світі, який постійно змінюється і не дає спокою. Атмосфера книги дуже атмосферна: дороги, швидкість, самотність у готелях, зустрічі й прощання, кохання, яке приходить неочікувано — все це створює відчуття постійного руху, але водночас глибокої внутрішньої зупинки. Особливо вражає психологічна глибина героїв. Їхні діалоги лаконічні, але наповнені підтекстами. Герої не говорять багато, але кожна репліка — точна, прониклива. Ремарк майстерно передає емоції через паузи, через те, що не сказано. Це змушує читача замислюватися, відчувати, співпереживати. Важливо, що ця повість — не лише про любов, а й про вміння відпускати, про те, що навіть на найсамотнішому шляху людина може зустріти когось, хто подарує їй надію. Станція на горизонті — це метафора надії, майбутнього, до якого варто прагнути, навіть якщо дорога важка і невизначена. Я рекомендую цю книгу тим, хто переживає емоційну втому або пошук себе, бо цей твір стане добрим супутником у моменти самотності; шанувальникам глибокої психологічної прози, бо тут немає зайвого пафосу чи моралізаторства — лише щирість і справжні емоції; тим, хто любить філософські підтексти; прихильникам Ремарка, які хочуть побачити не лише його воєнні твори, а й інший — тонший, ліричніший бік його таланту. Це невелика, але неймовірно сильна за емоційним наповненням повість, яку хочеться перечитувати. Вона залишає після себе світлий сум, але водночас — тиху надію. Саме це і є справжня сила Ремарка.