Якщо вас запитають, чим закінчується ця книга, просто збрешіть. Тепер я розумію, чому цей напис на обкладинці — не просто маркетинг. Коли я починала читати, здавалося, що це типова підліткова історія про «золоту молодь»: приватний острів, багата родина, літо, перше кохання. Але чим далі я занурювалася в атмосферу острова Бічвуд, тим виразніше відчувала — тут щось не так. За ідеальним фасадом сім'ї Синклерів ховається щось темне, липке і дуже болюче. Головна героїня Кейденс намагається пригадати, що сталося того самого «П’ятнадцятого літа», а я разом із нею збирала ці пазли. Стиль авторки дуже незвичний: він уривчастий, іноді майже поетичний, і це ідеально передає стан героїні, у якої розколотий світ і постійні мігрені. Що мене вразило найбільше: Фінал. Я буквально завмерла на останніх сторінках. Це той випадок, коли хочеться перегорнути на початок і перечитати книгу знову, бо тепер кожен діалог і кожна деталь набувають зовсім іншого значення. Тема сім'ї. Те, як гроші та спадковість можуть зруйнувати близькість між людьми. Це було водночас сумно і повчально. Емоційність. Книга залишила по собі важкий, але сильний післясмак. Мій вердикт: Це книга-катастрофа, книга-шок. Вона коротка, читається за один вечір, але «вибиває ґрунт з-під ніг» надовго. Якщо любите психологічні драми з неочікуваними поворотами — щиро раджу. Але готуйтеся до того, що серце буде розбите.💔

Чудовий підлітковий роман, який цілком може сподобатися і дорослим. Прочитала на одному диханні, текст написаний дуже легко і приємно. Нам розповідають історію заможної родини, оповідь ведеться від обличчя дівчини Кейденс – найстаршої онуки. Щоліта родина зустрічається на своєму острові, де більшість часу головна героїня проводить зі своїми друзями: двоюрідними братом і сестрою, а також хлопцем, на ім'я Ґет, в якого вона закохається. Проте після загадкового нещасного випадку п'ятнадцятого літа Кейденс отримує травму голови та частково втрачає пам'ять. Залишок книги дівчина намагається згадати, що саме сталося того літа і як це назавжди змінило життя її родини. Весь час книга тримає читача у певній невідомості. Головна героїня потроху пригадує моменти з минулого і повільно складає пазл у своїй голові. Кінцівка виявилась неочікуваною та болісною. Особливо приємно описана ця літня атмосфера, підліткові прогулянки та діалоги. Є якась легкість та безтурботність в цьому – просто проводити час з друзями, попри проблеми навколо.

Моя подружка сказала, що мені це просто необхідно прочитати і відправила книгу? Якщо чесно, я б на неї навіть не глянула. Серія «Культрід» не моя улюблена - майже всі історії там якісь слабенькі. Спочатку я взагалі нічого не розуміла, бо в голові в мене вже був настрій на історію про багатих дітей. А багатий там, виявляється, тільки дід? Історії з короткими розділами мені не заходять - я не встигаю звикнути до героїв. Тут було так само. Більшість із них мене конкретно бісила. Тільки під кінець стає зрозуміло, що до чого і чому вони себе так поводили. Головна героїня втрачає памʼять і вона не може згадати, що сталося. В неї амнезія, і всю книгу ми разом із нею намагаємося дізнатися, що ж вона забула і чому. Книга читається швидко й легко. Але… друзі для мене виявились картонні. У “минулому” вони ще трохи ожили: мені сподобалась подружка-дівчинка і той хлопець, що постійно жартував. А от інший - ну геть ні. Фінал для мене не був несподіваним - я вже читала книги з таким поворотом. Але цікавість трималася. До речі, є ще серіал - подружка сказала, що там краще розкрили героїв. Думаю, подивлюсь найближчим часом.

Цю книгу я вперше прочитала кілька років, і вона мені настільки сподобалася, що я не змогла пройти повз нового видання. Одразу попереджаю, що "Ми були брехунами" — це не звичайний підлітковий роман із елементами драми, а емоційна міна уповільненої дії, яка спокійно лежить у твоїй уяві, поки не вибухає ближче до фіналу. Це історія, яка залишає після себе осад правди, якої, як ти вже потім розумієш, не хотілося знати. ~ Сюжет розгортається навколо Кейденс Синклер — дівчини з привілейованої, ідеально ззовні, але прогнилої зсередини родини. Разом із трьома друзями — Джонні, Міррен та Гетом (єдиний не з родини Синклер) — Кейденс щоліта проводить час на приватному острові. Вони — "Брехуни" — компанія, яка здається вільною, щирою, живою. Але щось сталося п’ятнадцятого літа, і Кейденс втратила пам’ять. Два роки по тому вона повертається на острів, аби дізнатися правду. ~ Кохання, мрії, бажання змінити світ, типово підлітковий бунт. Літо, море, сміх, а також біль та відчуття провини, що пронизує всю книгу. Усе це всього на 240 ст. І попри невеликий об'єм історії, авторка створила багатогранних персонажів та майстерно показала динаміку між ними — їхню ніжність, болючі конфлікти, нерозуміння, що ховається за дружбою, і страх зізнатися в тому, що вже давно відчуваєш. Теми, які порушує книга — це не лише підліткове кохання чи пошук себе. Це правда й брехня, вина й пам’ять, родинні обов’язки й нездатність сказати вголос те, що руйнує зсередини: Чи можеш ти змінити минуле? І якщо ні — чи маєш сили жити з ним далі? Емілі Локгарт створила емоційний пазл, який складається в останній момент у болісний та неочікуваний фінал. Солодка брехня справді виявилася краще гіркої правди. І хоча крапку поставлено, після останньої сторінки ще довго хочеться мовчати. Щиро рекомендую цю книгу всім, хто любить неочевидні сюжети, складних героїв і розв’язки, після яких довго не можеш відпустити історію.

Напевно, я, як і багато хто, взялася за цю історію, бо почула про новий серіал на Нетфліксі з гарними відгуками, знятий за мотивами цієї книги. І хоча я майже одразу вхопила величезний спойлер, все одно вирішила спочатку познайомитися з книгою, а вже потім - з екранізацією. Спойлер: знайомство з екранізацією відміняється. Якщо коротко - мені категорично не сподобалося. Початок ніби був інтригуючий: літо, велика та заможна родина, «нещасний випадок», амнезія та спроби з’ясувати, що відбулося насправді. Звучить цікаво, чи не так? Книга заявлена як «підлітковий трилер», але трилером там і не пахне. Це, скоріше, класична родинна драма з банальною та застарілою установкою: «багаті теж плачуть» ))) Що, загалом, дратує. Книга на 230 сторінок, але, чесно, я би скоротила її на сторінок сто, бо певні описи подій у середині книги - «ми пішли туди», «зробили це», «поговорили про це» - не мали абсолютно жодного сенсу й були написані просто для того, аби заповнити ефір. Зате описи головного болю і скакання між часовими лініями були так «філігранно» описані, що у мене самої під час читання почала боліти голова, і я вже плуталася, що, де й коли відбувалося. Що ще не сподобалося - це основний сюжетний поворот (розв’язка наприкінці), який я не озвучу, бо це буде величезний спойлер, але який настільки логічно непродуманий та непрописаний, що ніякого “вау”-ефекту не викликав взагалі. Тільки купу питань та сюжетних дир. Отже, висновок такий: якщо вам взагалііі нічого почитати, вас не бісить тема «якщо багатий - то страждаєш», і вам хочеться чогось банального, щоб позакочувати очі,то як guilty pleasure - беріть. Але якщо у вас, як й у мене, не такі міцні нерви, то ви нічого не втратите (а навіть виграєте), якщо обійдете цю історію стороною. P.S. Як рекомендація - дещо схожа, але набагато краща сімейна драма «Світанок Малібу». От краще вже її.