Не думала, що мене так захопить книга такого жанру. Зазвичай оминаю фантастику, постапокаліпсис і антиутопії, але Дмитро Скочко своїм романом «Сміття» буквально вибив з-під ніг ґрунт. Книга виявилась бомбезною, глибшою, ніж я могла уявити. Автор настільки майстерно поєднав детективну інтригу, постапокаліптичну атмосферу, тему екологічної катастрофи, чорної трансплантології та релігії, що я не могла відірватися. Ця суміш жанрів — як ковток свіжого (чи радше токсичного) повітря в літературному світі. Сюжет захоплює з перших сторінок: я буквально відчувала на собі весь бруд, сморід і хаос зруйнованого Харкова, у якому кожен виживає, як може. А за всім цим стоїть не просто боротьба за життя, а глибші моральні питання — про людяність, гріх, віру і те, що ми залишаємо після себе. Друга половина книги трохи сповільнюється — менше дії, більше роздумів і атмосфери. Але саме детективна лінія тримає в напрузі до самого кінця, і я, чесно кажучи, не змогла передбачити фінал. Після прочитання залишилось відчуття, ніби я побувала у світі, який ми самі потрохи створюємо. І це страшно, бо «Сміття» — не просто вигадка, а попередження.

За довгий час це перша книга, яка мало того, що ввігнала мене в нечитун, так ще й підняла мій рівень тривожності до недосяжних висот. Автор знущався з читача як тільки міг: хочеш ЛГБТ-персонажа, якого лупцював власний батько і смерті якому він був тільки радий? Прошу. Хочеш персонажку, якій «пощастило» народитися у сімʼї проститутки, яка до того ж ще й повʼязана з наркотиками, і яка вийшла заміж за ВІЛ-інфікованого (і він її заразив)? Та без проблем. Бажаєш персонажа, у батьків якого через гроші та віру дах поїхав і через уявну смерть якого вони навіть сльозинки не зронили? Ну ось, лови. Або, можливо, тобі потрібна персонажка, яка втратила батьків (мати померла від раку, а потім через тугу за нею пішов і батько) і після цього всього ще народила мертву дитину? Отримай і розпишися. ? Я не розумію, чому видавництво або сам автор перед твором не вказав, що тут просто мільярд тригерів, які можуть сильно вплинути на чутливого та емпатичного читача. Якби я була в курсі, що таке буде, тоді просто б цю книгу не купувала (це вже який раз я придбала книжку за порадою блогерки і після цього жалкую), бо особисто мені після неї потрібен якийсь моральний детокс, великого задоволення від читання я не отримала. Ми і так живемо в складні часи, але ця книга ніби хоче добити тебе ще більше. Але! У цілому ідея крута, і якраз моменти, які стосувалися безпосередньо розслідування, мені було читати дуже цікаво (автор пише дійсно добре), а момент, де росія підірвалася на своїй же ядерці - просто в серденько! Однак детективу у цій книзі у відсотковому співвідношенні, мабуть, 20 на 80 (більшу частину складають спогади, які ні на що не впливають), і для мене це мінус. Хочу сказати, що і спогади написані доволі майстерно, бо один говорить суржиком, інша - заїкається, ще один - говорить ніби священник, який читає молитву, через що відчуваєш, що це кардинально різні люди, але чи потрібні тут їх історії? Кінцівка відкрита і доволі неочікувана. І якраз оцей весь екшн, повʼязаний із Владом, було дуже цікаво читати! Чи можу я радити цю книгу для прочитання? Не впевнена. Чи погана вона? Ні в якому разі. Гумор в ній взагалі клас (хоч його і мало)! Просто зараз я не зовсім готова до таких складних життєвих історій, тому це і вилилося в таку мою оцінку.

Після прочитання «Сміття» в мене було забагато питань до автора та видавництва, яке друкує подібне, але після «Шоку» дуже багато стало на свої місця. Одразу кажу, що нижче лише моя субʼєктивна думка. Не маю за мету когось ображати, але з таким сучукрлітом ми далеко не вивеземо, знову ж таки, перепрошую за песимізм. У «Смітті» я ще бачила легку перспективу, адже автор молодий та завзятий, відчутно начитаний, бо занадто багато запозичень, на жаль. То від «Шоку» в мене найгірші враження. По-перше, знову переспів чужих мотивів. Це все вже було у Пєлєвіна та Ільфа/Петрова. Якщо то такий сучасний формат і адаптація абсурдистського літ. стьобу, ну, ок, я згодна, що кожне нове покоління заслуговує на власні переспіви класичних мотивів. Але! Ну, блін, має ж бути хоч мінімальна структура та логіка. Все гамузом, уривками, без розкриття персонажів та штучним нагромадженням абсурду та карикатурності. Один в один, як стрічка тіктоку - цицьки/сраки, котики/щенята, рецепти від шефа, мєми, страшилки і так далі. Кліпове мислення сучасності перенесене в літературу - це не найкраща ідея, як на мене. По-друге, не зрозуміло, навіщо така навала карикатурності в усьому? Такі клішовані образи окремих персонажей, що аж оскомина пробиває. Такий собі дуже поганий (чорновий) переказ «Монті Пайтона» «Містера Біна» та Голохвастого з Бендером в одному флаконі. Як казала моя бабця, що занадто - то не здраво. Жодній історії неможливо повірити. Якесь знущання, чесне слово. Карикатура має бути з конкретним натяком на висміювання чи акцент, а тут просто карикатура заради карикатури, як в дитинстві малеча починає сміятися з власного пальця. Власне, коли дочитала «Шок», то остаточне враження про книгу, вона написана людиною без достатнього життєвого досвіду, але з розвиненою уявою. Шкода, що ця уява трохи вийшла за межі адекватності. Адже деякі замальовки настільки не натуральні, що мої очі стомилися закочуватися. ? ? А ще дивні акценти у автора на певних іменах, ймовірно в житті щось з носіями імені Марк та Данило сталося таке, що автор багаторазово їх використовує в доволі абсурдному форматі. Ну, власне, книгу можна було так і назвати «Абсурд». Бо шоку в ній ніякого, окрім легкого здивування, навіщо? Не можу її радити нікому, окрім тих, хто бажає познайомитися з поганим прикладом сучукрліту. Знову ж таки, наголошую, то мої враження, можливо зовсім не на часі для мене подібні тексти.

Після прочитання та обговорення на КК цієї книги, дала собі час на те, щоб вляглися перші емоції, намагаючись обʼєктивніше поглянути на прочитане. Що ж… пройшло більше місяця, але думка не змінилася в кращу сторону. Я дуже люблю знайомитися з сучасною українською літературою. Знайти щось надзвичайне, якісне, вражаюче і поділитися з іншими, або обговорити на КК - це частина мого життя. Я занадто люблю книги, щоб дозволити собі пропустити щось цікаве та нове. А якщо це матиме ще й додаткові сенси та смисли - бонуси очевидні. Що ж не так із «Сміттям»? Інтригуюча анотація (в наступній книзі автор максимально «пояснив», чому він вважає нормою використовувати хайп замість таланту для написання книг), яка навіть не натякає, що нас чекає всередині, адже не відповідає змісту тексту. Дуже хороший початок книги. Перші сторінок 50 дійсно класні. Я очікувала оригінального розкручування сюжету з усіма тими натяками, алюзіями та відсилками (з певним захватом порівнювала схожість сюжетів, очікуючи, що автор не просто копіює, а створює своє власне), але вже ближче до середини - повне розчарування. Настільки нелогічні та дивні речі пішли у тексті, що я перестала шукати сенс і просто дочитала. Ну, серйозно, деякі замальовки просто ні в які ворота. Наче у світі повний хаос і все пішло під хвіст кобилі, але дві години на добу дають електрику у встановлені години. При тому, що про владу чи якісь органи управління ні слова. Щоб працювали станції нормально, як мінімум, має працювати та обслуговуватися багато інших систем. Ця уривчастість та тіктокова кліповість у сучасній літературі мене починає дратувати. Навіщо? Все одно за певний час люди прагнутимуть нормальної оповіді, а не цих клаптиків. Але найбільше дратувало, що автор ніц нічого не знає про жінок. Обрав головною героїнею дівчину, наділив її «унікальними» рисами просто зі стелі, що й купи не тримається. То вона надсильна, як кіборг, то попадається на вудку хуліганам, ну … І це я ще не буду тут розбирати наскільки автор погано дослідив тему екосвідомості. Лишень уявіть, він пише про менструальну чашу у своєму тексті, прагнучі підкреслити, що він щось там про те чув і його гг шукає її, щоб менше забруднювати планету. ? мова про світ, який занурився у темряву та хаос, угу. У світі, який зруйновано, без нормальної чистої води та постійного доступу до неї. Я маю це написати, вибачайте вже ніжні мамині квіточки, але користування менструальною чашею вимагає певних умов. Як мінімум декілька разів на добу потрібен доступ до чистої води та можливості вивільнити вміст. У постапокаліптичному світі, де за кожним кутом тебе очікують то щури мутанти, то чорні трансплантологи, зайти до вбиральні із теплою водою, зробити всі маніпуляції із хлоргіксидином (який сумніваюся, шо у вільному доступі) і так далі - це надскладна задача. Нафіга було згадувати ту чашу? Щоб що? І так майже у кожному епізоді. Може автор прагнув в черговий раз хайпонути, привернути увагу? Ну, ще декілька раз в нього вийде, потім вже ні … навіть покоління тіктоку виростає. Мені не вистачило нормальних сюжетних ліній. Адекватного правдоподібного постапокаліптичного всесвіту, цікавих деталей (ну, нових, не списаних в інших). Загалом, задум непоганий. Був ще натяк на химерний прошарок тексту, але автору абсолютно не вдалося це розкрутити. Для такого потрібен дійсно талант, а не просто бажання привернути увагу. Радити книгу не можу. Тільки якщо ви любите експерименти або просто цікаво, але насолоди літературного чи будь-якого іншого характеру ви навряд отримаєте. Додам, що в рамках експерименту, вмовила свій КК почитати та обговорити цей текст. Це було найгірше (в плані емоцій та негативних відгуків на книгу) обговорення за весь час існування КК. Так, мізерні моменти ми виділити таки змогли, але загальні враження негативні.

Це найвеселіша й найкумедніша книга, яку я читав — з чудовим почуттям гумору, абсурдом і легкою іронією, що створюють особливу атмосферу. Дуже сподобалася динаміка сюжету: події розгортаються швидко, без зайвих пауз, а герої постійно перебувають у русі. Велика кількість локацій робить історію ще яскравішою та додає їй енергії й різноманіття.

Ця книга мене дуже вразила. Вона неймовірно цікаво й легко занурює в атмосферу українського відродження, знайомить із мешканцями будинку «Слово» — не як із далекими історичними постатями, а як із живими людьми, чиї думки, творчість і характер ніби прориваються в наш час. Особливо цінним для мене стало те, що книга акцентує на їхньому мистецтві й впливі на сучасність. Це сильна й важлива книга для першого знайомства з будинком «Слово» — жива й така, що залишає по собі глибоке враження.

Для мене це одна із тих книг, що залишає післясмак по собі та суперечливі відчуття (тому я не можу їй поставити однозначну оцінку). Вона мені сподобалась цікавим сучасним сюжетом. Події відбуваються у 2040 році в Харкові (люблю це місто краси і сильних духом людей ❤️), головна героїня — журналістка, яка веде пошуки зниклого хлопця. Книга розкриває багато соціальних проблем: екологічні, соціально-економічні, сприйняття суспільством одностатевого кохання, психологічний стан населення після війни, домашнє насилля, проблеми з корупцією, зростання злочинності. Разом з тим, було морально важко читати книгу, оскільки в ній описуються події 2014 року в Горлівці (початок нападу росії на Україну), вплив повномасштабної війни на життя в Харкові 2040 році та Україні в цілому.

Похмурий, атмосферний детектив, який занурює у світ, де хаос і брехня стали нормою, а правда розчиняється в пилюці постапокаліптичного Харкова. Журналістське розслідування Ліни нагадує збірку уламків розбитого дзеркала: кожна розповідь суперечить іншій, і що глибше вона копає, то більше запитань виникає. Це не просто детектив, а історія про інформацію як зброю, про те, як легко спотворити реальність і наскільки складно знайти істину. Атмосфера безнадії, занепаду і боротьби за виживання передана настільки вдало, що після прочитання залишається відчуття важкості — ніби сам побував у цьому похмурому майбутньому.