Ти щаслива людина, якщо тебе торкнулася епоха Лінча, най ти з ним ніколи й не познайомишся. Цей чоловік - втілення самого мистецтва. Талановитий, глибокий, добрий, зосереджений, працьовитий. Він вмістив в собі мало не все найкраще, що може бути в людині. Більшість тих, хто з ним працював, відчули його винятковість, душевність, і те, як він вміє створювати атмосферу на майданчику. Атмосфера - це і є Лінч. Мистецтво - це і є Лінч. "Кімната снів" - це 600 з гаком сторінок, які лише трошки піднімають завісу життя та творчості Лінча. Це скажена автівка, яка мчить темним шосе, а ти тільки й встигаєш уявити, як малий Девід щось малює, пиляє, ховає сніжки в чужому будинку. Студію, в якій він живе та працює над своїми картинами. Просить зробити сцени в "Гумкоголовому" ще чорнішими. Вигадує пані в радіаторі. Ліпить гіпсову маску для "Людини-слона". Знайомиться з Френком Гербертом під час роботи над "Дюною". Лежить на підлозі автівки і підказує, що зараз мають зробити Боббі та Шеллі (Дана Ешбрук та Медхен Амік, "Твін Пікс"). Майструє меблі. Змішує помади, аби створити необхідний колір для Лори Дерн. Спокійно п'є каву, палить, слухає музику, щось пише на серветці. Потужна людина. Потужний митець. Писати, малювати, режисувати, створювати музику, будувати і робити меблі - і це ще не все. А головне - плекати свої ідеї і повертатися до них навіть через десятиліття. Це одна з найкрутіших та найцікавіших нон-фікшн книжок, які я читала. Нетипова біографія. Нетипова автобіографія. Улюблений режисер і бекграунд його фільмів - чого ще бажати? Раджу читати тим, хто любить Лінча, ба навіть захоплюється ним ?. "Але я точно знаю, що значною мірою те, ким ми стаємо, закладено в нас від народження. Це називають колом життя і смерті."

Мій беззаперечний книжковий фаворит минулого року, заліплений стікерами від «А» до «Я». Спочатку факт її існування мене не дуже приваблював, бо із творчістю цього режисера я була посередньо знайома – тільки через свій улюблений серіал «Твін Пікс» (який, як з’ясувалося, був випущений не під цілковитим його патронажем), а заглиблюватися в життя людини, до якої в мене досить поверхневий інтерес, мені чомусь не хотілося. Але трапилося те, що ми, книголюби, називаємо «спонтанною покупкою», і воно коштувало того. Девід Дінч народився у люблячій, але суворій і принциповій родині у Міссулі, штат Монтана. У дитинстві і підліткових роках він був ще тим шибеником, який часто встрявав у кумедні ситуації і заводив собі нову дівчину ледве не щотижня, але вже з юних років за Лінчем спостерігався неабиякий творчий ентузіазм, який спонукав його закінчити три мистецькі учбові заклади. Апісля свого першого повнометражного фільму, який був спочатку спірно прийнятий, а потім став справжньою культовою класикою, «Eraserhead», про Лінча, у різних ключах і різним тоном, дізнався світ. І так він, непересічний, сюрреалістичний, завжди вірний собі і своєму мистецькому чуттю став на доріжку кіномистецтва і кіноіндустрії, у якій донині до нього ставляться по-різному: із відразою, із любов’ю, із непорозумінням, із повним фанатизмом, а думки про його картини варіюються від «безглуздих» до «цілковитих шедеврів». То яка він людина, цей Девід Лінч? Що привело його до певних чи інших картин? Що познайомило його із такими «частими гостями» у його фільмах, як Джек Ненс, Лора Дерн і Кайл МакЛахлен? Хто він – музикант, режисер, художник, блогер, або все разом? Це неперевершене читання, після якого в вас неодмінно потягнуться руки переглянути всю фільмографію Лінча. Книга побудована так, що кожен розділ розповідає про певний період життя Лінча, але ці розділи поділені на «половинки» – біографічну і автобіографічну, тобто половину вам розповідатиме Крістін МакКена, яка провела неймовірний рісьорч і поспілкувалася з знайомими, родиною і колегами Лінча, а решта – це його особисті спогади. Смішні, сумні, або такі, які змушують з посмішкою думати про себе «а, ну тепер зрозуміло, звідки ти береш натхнення!» (дійсно, багато що реально стає на свої місця!). Коло лінча – це неймовірні люди, які діляться про нього тільки найтеплішими спогадами, а всі його дивацтва ніколи не підкреслюють, а поважають і приймають як належне. Складається відчуття, наче ти зібрався у коли вірних друзів, які згадують якусь одну конкретну людину із почуттям ніжності і ностальгії. Лінч, про якого я раніше думала як про насупленого і гумозного дядька, виявився позитивним і активним чоловіком, чого добра, натхнення і працелюбства вистачить на десятьох. Він дивиться на поразки як на нові можливості, а на перемоги – як на новий етап свого життя. Чистий захват від його особистості і від цієї книги!