Без зайвої пафосності, з конкретикою, прикладами й завданнями, які реально хочеться виконати. Відчувається, що писали практики — кожен зі своїм поглядом і досвідом. Корисна не тільки тим, хто мріє про роман.
Анонім
Книжка не просто про кіно. Вона змушує інакше дивитись на будь-яку історію, навіть на власну. Антоніо Лукіч у своїх фільмах вміє поєднати абсурд, ніжність і реальність так, що віриш кожному герою. Тепер він зробив це ж саме на сторінках книги.
«Мої думки про кіно» не сухий підручник зі сценаристики, а радше особистий щоденник режисера, який ділиться не тільки порадами, а й своїми сумнівами, спробами та помилками. Автор пише просто і чесно, без зверхності. Він не намагається вчити, а розповідати як сам вчився. І саме тому книжка «зайде» навіть тим, хто далекий від кіно.
Мені особливо сподобалося, як він розкриває еволюцію власних ідей: від побаченої сцени на вулиці до готового епізоду у фільмі. Ти буквально бачиш, як народжується кіно: через безсонні ночі, переписані сценарії.
Лукіч зумів передати те, що робить його стиль особливим: відчуття України без шароварщини. Він показує, як знайти драму в дрібницях і як у простому побачити глибоке. А ще нагадує, що слово у кіно важить не менше, ніж кадр. Це книга для тих, хто хоч раз ловив себе на думці: «А як би я це зняв?»
Єдиний момент, який трохи вибивав із ритму це, мабуть, розділ про переклад і дубляж. Хоча автор мав цікаві думки, подекуди він занадто узагальнює, і складається враження, що не до кінця розрізняє нюанси між перекладацькою та дубляжною роботою. Це дрібниця, але для уважного читача відчутна.
Це жива, щира історія, яка надихає на творчість і роздуми. Вона не лише про кіно, а й про пошук свого голосу, про сумніви і віру в себе. І, можливо, після неї вам захочеться не просто дивитися фільми, а й писати власні тексти
Анонім
Книга будується як конспект, що охоплює весь шлях від ідеї до реалізації: робота з темою, героями, сюжетними арками, діалогами, деталями, монтажем і навіть тим, як глядач бачить кадр. Тут є і теорія сценарію, і конкретні приклади. Але важливо, що ці поради не позбавлені художнього бачення: мова не лише про те, як зробити сюжет сильним, але й як побачити красу в деталях. Як зробити один кадр значущим, як діалог може бути не просто функціональним, а музичним. Є дещо зворушливе в тому, що автор не боїться бути “неідеальним”. Це не курс “як стати профі за місяць”, це супутник у довгому шляху творення.
Анонім
Котолог
