У Жінки в Берліні не залишилось ні майна, ні їжі, ні планів, ні родини. Лише життя. І його вона намагається врятувати попри все, навіть, коли доводиться зректися свого тіла. Не знаю чи може чийсь щоденник бути об'єктом відгуку/рецензії, ще й з огляду на те, що авторка не претендувала отримати золоте перо. Та все ж — це книжка, і вона має свої кола на воді. Історія відверта й водночас відсторонена, вітальна й фаталістична разом. Така, що спонукає думати, шукати пояснення й не переставати ставити питання. Вона підводить до думки, що людина може стерпіти багато чого: біль, страх і втрати, якщо глибоко всередині неї живе потужна й непоборна сила — жага до життя.

Щоденник німецької журналістки описує 2 місяці її життя у квітні - червні, коли країна капітулювала і в її район прийшли "освободітєлі" -радянські солдати. На жаль, через майже 80 років нічого не змінилося . Сучасні вже російські чинять те саме - ґвалтують, грабують . І їхні гасла про чесних і справедливих переможців абсоютно неправильні, як нас колись навчали. Так, німці були ворогами, але звичайні жінки не заслуговували тих знущань ,яких зазнали. Героїня цієї історії -освічена ,розумна -змогла це все описати -свій власний страшний досвід. Її ,можливо, не зламали, але далеко не всі такі сміливі та сильні духом. Це одне свідчення, що війна і насильство -це страшно. Хоча і неможливо також виправдати німців. Та дуже шкода, що наш народ це переживає сьогодні.