Український іммігрант без знання англійської прибуває у США, де починає зі звичайного озеленювача і нічного прибиральника. Уже за півтора року він засновує власний бізнес, а ще за кілька років стає власником компанії з мільйонним обігом, у якій працює понад двісті людей. Утім, це не історія з хрестоматійним хепіендом: благословенна Америка, що надала герою можливість досягти захмарних вершин, в одну мить спустила його на грішну землю. Але зрештою зробила сильнішим.

Із цієї книжки читач отримає багато інсайтів про життя і роботу в США. На досвіді своєї сім’ї автор показує красу Нового світу, радість від перемог і звершень на шляху до здійснення «американської мрії». І водночас — переосмислює її крихкість, жорстокість та підводні камені. Книжка Петра Сандуляка — це корисний путівник з іммігрантського життя та реалій бізнесу в іншій країні, чесна розповідь про «обітовану» для тисяч українців землю.

Про автора

Петро Сандуляк народився і виріс на Галичині. Після навчання в технікумі та служби в радянській армії працював у школі вчителем музики і завклубу. У 1990-х роках виїхав до США, де прожив чотирнадцять років. Пройшов шлях від простого робітника до власника мультимільйонного бізнесу. Зараз живе на Тернопільщині, займається підприємництвом.

Ця книжка не є автобіографією, але містить історії з життєпису автора, його сім’ї, рідних і друзів. Усі описані події основані на реальних фактах. Імена деяких персонажів змінено.

Цитати з видання «американська мрія»

Спочатку заарештували мене, дружину, потім і сина — й страшили мене, що доберуться ще й до дочки, якщо я не підпишу документи, що допоміг хоч одному нелегальному емігранту. Це дозволяло їм, покидькам, віджати в мене практично все. Я, звісно, не міг собі дозволити, щоб і дочка потрапила в тюрму, — і все, що вони, чорти, хотіли, підписав. Значить я став для американської системи, яку на той час представляв пан Бойс, нормальним бізнесменом і нормальним громадянином аж тоді, коли вони, представники американської влади, державна мафія, зрозуміли, що забрали в мене все. А раніше я не був для них нормальним. Навіть до того, як вони, за словами прокурора Бойса, ще не були впевнені, що знайшли все, так ніби я щось ховав, то я, в їхньому розумінні, не був нормальним. Тобто американська держава, замість покарати, вибрала варіант повністю зруйнувати мене. Що для них моя доля і доля моєї сім’ї проти тих двох мільйонів доларів, які вони брутально віджали в мене й кинули в бездонну яму американського державного боргу.

Уранці в п’ятницю, 13 березня 2006 року, ще перебуваючи в спальні, я почув швидкий стукіт багатьох пар взуття. Було зрозуміло, що група людей підступає до мого будинку. Я виглянув у вікно і побачив з десяток молодих чоловіків, які наближалися. Я помітив, як вони швидко розійшлися в різні напрямки, ніби хотіли оточити будинок. Пізніше я дізнався від дружини, що вони приготували обладнання для вибивання дверей, але вона, побачивши це, просто відчинила їм. Жінка щойно відвезла дочку до школи і повернулась додому. Згодом я думав про цю ситуацію. Тобто, що було б, якби дружина не помітила, що вони наближаються з великими кувалдами, і не відкрила. Вони б реально вибили двері. Я сто разів запитував себе: для чого був цей цирк. Навіщо вибивати двері? Я не знаходив пояснення цьому. Ну хіба тільки в тому, що до мого будинку прийшли десяток цілковитих ідіотів. Напевно, якби вони таки вибили двері, то могли б відзвітувати, що за день щось та зробили, не дарма отримають зарплату за сьогодні.

Тепер то вже знаю на всі сто відсотків: якби я не був бізнесмен і не мав двох мільйонів на рахунках у банках і трохи нерухомості, а був простим працівником, то ніхто з представників американської влади мною б не зацікавився. Я знаю сотні людей, і в нашому місті теж, які легалізувались у той же спосіб, що і я, і впевнений, що знали б про них агенти, але нікого з них навіть не подумали зачепити. Я замислився про те, яке людське життя крихке і як важко, майже неможливо, забезпечити своїй сім’ї елементарну безпеку. Ще вчора я був поважним бізнесменом, принаймні в українській діаспорі. Багато людей призначали зустрічі зі мною, приїжджали до мене за порадою, за допомогою, а нині я вже сиджу в куті на дерматиновому матраці поруч із в’язнями — найнижчим соціальним прошарком. Ще лиш кілька тижнів тому я, як відомий підприємець і спонсор Республіканської партії, був запрошений з дружиною на екскурсію в Білий дім. Вона передбачала ланч із сенатором Джоном Маккейном, вечерю з конгресменом від Республіканської партії, ночівлю в Білому домі та сніданок із президентом Сполучених Штатів Джорджем Бушем. А сьогодні мене закрили в одній камері з торговцями наркотиками, злодіями, наркоманами й іншими злочинцями, тим самим прирівнюючи мене до них і даючи мені зрозуміти, що я вже не є вільною людиною.