Ця книга розтрощила мене на шматки.
Це класика сімейної саги довжиною в сто років і чотири покоління..
Історія розпочинається у далекому 1898 році, коли Пірбгая, ще зовсім юного хлопця, я б сказала дитину - шляхом обману вивозять з рідного дому в Індії до берегів далекої Африки - щоб працювати в надлюдських умовах на благо чужої держави. І вже з перших сторінок ця книга вивернула мою душу і розбила моє серце…
Щоб вижити Пірбгай буде робити все можливе і неможливе, але один вчинок буде нести як тягар усе своє життя…
Ніби за одну помилку доведеться розплачуватись не одному поколінню цієї сімʼї… Бо ця родина і справді жила у вогні😭
І коли ніби вже пішло на лад, вони знайшли своє місто під сонцем, країну охоплює хвиля протестів і до влади приходить справжній тиран - Іді Амін. Він веде дуже жорстку політику (до речі, яку підтримувала Великобританія🤯) у відношенні до не етнічних угандійців, дає їм 90 днів покинути країну… Це був жах! Я читала і ковтала ком у горлі, бо ці всі люди народилися і виросли у Уганді, а тепер їм знову потрібно шукати новий дім 💔
Сильно і потужно! Обожнюю книги, де у поміч мені приходить google, бо чесно кажучи, я нічого не знала про цей режим, але тепер розумію що тиранів і диктаторів було значно більше… що влада робить з людьми?
І хоч події у книзі дуже далекі, але вони болять сьогоденням… Скільки українців теж вимушені шукати новий дім 💔
💭"Вони приїхали сюди - майже в цілості. Вони поїдуть знову, знайдуть інше місце. Нехай це згорить, а вони вимагатимуть кращого".
Наполегливо раджу!
Багато персонажів і довгий період історії (1898-1992, Індія, Нігерія, Уганда). Дуже зачепила лінія життя дівчини, яка шукала власне місце, жінка з роду жінок, що дрейфують за вітром, і чоловіків, які вибираються на вершини, роду, якому не судилося пустити коріння. Вона так намагалася знайти спосіб повернутися до тієї іншої себе, особистості з власним центром тяжіння.
Акцент робиться на важливі речі:
Освіта - це те, чого в тебе не відібрати.
Ти щасливий, коли робиш те, що вважаєш за потрібне.
Ти можеш займатися чим завгодно. Їхати навчатися до коледжу. Стати великою людиною. Але памʼятай, що життєві випробування легше переживати в колі своїх людей. Сімʼя - це якір, який краще не втрачати. «Учительки кажуть, наче це легко - поїхати десь, почати інше життя. Але їхні родини живуть інакше. Може, відстань для них не означає так багато. Може, вони вірять, що повернуться».
Щастя - бути видимим у житті, мати справжнього друга.
Життя - це постійні зміни.
Ми не контролюємо того, як приходимо у світ. Але можемо обрати, як підемо з нього.
Можливо, це вроджене - поступатися собою заради тих, кого любиш. Мати дитину означає відмовитися від світу, який колись належав лише тобі.
Ми пристосовуємося до реальності, над якою заледве владні. Ми вирішуємо залишитися на боці живих. Робимо те, що належить робити, щоб мати права від народження, місце, де зможемо жити, гуляти й знати, що ми бажані, рівні та вільні.
Боїмося, що станемо іншими, не відважними й сміливими, а бездіяльними й крихкими.
Якщо працювати достатньо наполегливо, можна здобути свободу.
Не потрібно застрягати у втраті того, чого ніколи більше не матимеш.
Вчитися ставати більше ніж другом, можливо, певним якорем.
Багато покидають свої країни поза власною волею, але з власної волі все забувають. Ось що треба розуміти про вигнання, але, можливо, саме секрети дають змогу жити далі.
Деінде життя не буде легшим: проблеми йтимуть назирці, хоч би куди ти вирушив. Багато людей їдуть, щоб зберегти цілісність родини; так це розуміли і їхні предки. Іноді їй здавалося, що всі ці від'їзди відібрали здатність пускати коріння. Але треба вірити, що будь-яке місце може стати домом. Деякі дні минають в боротьбі, а інші будуть простими, з чіткими цілями.
Об'єднаний народ ніяк не розділити.
Любові, як і вогню, для виживання потрібен кисень.
Тема актуальна як ніколи - міграція, інтеграція, змішані шлюби, виживання, диктатура, війна, необізнаність, емпатія та нерозуміння, що всі ми різні.
