Двадцятилітні українці – перекладач 72-ї німецької піхотної дивізії буковинець Степан Петрівський і старший матрос штурмового загону Феодосійського десанту кубанець Іван Комишуватий – воювали в 1941–1942 роках по різні боки фронту: перший за незалежну Україну, а другий – за червону Росію. Вони стали свідками чотирьох катастроф Червоної армії: трьох Кримських і Північно-Кавказької.

Учасники боїв за незалежну Україну й Вірменію в 1918–1921 роках – ротмістр Олександр Іван Пулюй і генерал Драстамат Канаян – командуючи зондергрупою Абверу “Дромедар” і Вірменським Леґіоном, зробили свій внесок у ці катастрофи.Холодної зими 1942–1943 років на велетенських просторах Росії для Німецької армії настав час платити за політичні та стратегічні військові прорахунки Адольфа Гітлера, який, ігноруючи позицію свого Генштабу, віддав наказ одночасно наступати в серпні 1942 року на Сталінґрад, Північний Кавказ, а також на Єгипет у Північній Африці. 

Встановлена в Україні вищим керівництвом Третього Райху колоніальна політика суперечила позиції генералітету Збройних сил Німеччини про створення на зайнятих землях незалежних держав. Як наслідок, в Україні під проводом ОУН розпочалася збройна боротьба проти нових “визволителів”, що принесли економічний грабунок, голод і нещадний терор. На історичному тлі цих подій зображено долю двох поколінь борців за незалежність України й Вірменії.