Жузе Сарамаґу

Це не легка книга, абсолютно не легка, але і не така важка, як щось із постмодернізму. В ній є своя глибина, яка змушує задуматись "а як би я повела себе на його місці?"
Вікі підказує, що одним із жанрів, у якому пише автор є магічний реалізм, і я цілком погоджуюсь з цим, бо те, що описано у книзі по-іншому не назвеш. Це зовсім не фентезі, але точно якась фантастика або аномалія. Щось, що виходить за межі розуміння і не вкладається в звичайний устрій життя, хоча на початку книги ми маємо дуже влучну цитату: "Хаос — це порядок, який потрібно розшифрувати", взяту з Книги Протилежностей, і яка ще буде згадуватись у тексті одним із персонажів книги. Вважаю цю цитату своєрідним попередженням про описані події.
Взагалі, я навіть не знаю для чого і навіщо ця книга була написана, але я точно знаю, що буду перечитувати, щоб краще її зрозуміти. Незважаючи на своєрідний стиль письма автора (довгі абзаци та речення, відсутні пунктуаційні знаки, крім коми й крапки, пряма мова не оформлена за правилами, а йде суцільним потоком в одному реченні, початок прямої мови позначено просто великою літерою посеред речення), мені, на диво, було легко і швидко читати десь до середини книги. Потім я трошки знудилась, бо хотілось пошвидше вже дізнатись, чим же все це скінчиться, а в кінці я взагалі була дуже зла, бо я ненавиджу книги з відкритим фіналом, вважаю це злочином проти людяності, не для того я поринала в історію, щоб мене отак кинули наприкінці 🥲
Поки читала, моя оцінка книги змінювалась в межах від 3/5, до 4/5, навіть коли виклала список прочитаного, то спочатку поставила 3,8/5, але поки писала відгук, незважаючи на те обурення, яке викликав у мене відкритий фінал, я все одно змінила таки на 4/5, бо автор мене зацікавив і я хочу знайомитись з його творчістю ще ❤️
Окремо хочу відзначити чудове видання з кольоровими форзацами та мінімалістичними ілюстраціями на початку та в кінці книги ❤️❤️

Я не хочу судити книжки, просто почитайте цей фрагмент який мене вразив (віруючих може сильно обурити): Сам господь сказав, Плодіться й примножуйтеся, при цьому не уточнивши, з ким можна плодитися, а з ким ні. Можна, хай і лише у вигляді робочої гіпотези, припустити, що ліберальне ставлення господа до виробництва дітей походить від необхідності поповнювати втрати у вбитих та поранених, що їх терплять і свої, і чужі армії, як відбувається з давніх-давен і відбуватиметься завжди. Досить пригадати те, що сталося біля підніжжя синайської гори, коли господь, обгорнувшись хмарами, спостерігав із вершини за побиттям людей, а тієї ж таки ночі в нападі мстивого еротичного збудження, витерши сльози, ті, кому пощастило вижити, поквапно заходилися стругати нових воїнів, щоби згодом вони змогли підхопити мечі, які повипадали з рук у їхніх батьків, і зітнути голови дітям тих, котрі сьогодні вийшли переможцями.

Я завжди сперечалася, коли при знайомстві з новим автором пропонували прочитати першими збірки оповідань. Бо, на мою особисту думку, коротка проза аж ніяк не репрезентує хист автора. Та й мені оповідання йдуть гірше, ніж великі романи. "Бунт речей" - це перша книга, яка змінила мою думку. Ця збірка ідеальна для першого знайомства з автором Жузе Сарамаґу та його творчістю. І вона мені дуже сподобалась!
В першу чергу, звертаєш увагу на шикарне оформлення від Вавилонської бібліотеки. Ця невелика книга як мистецтво: обкладинка, оформлення всередині, ілюстрації до кожного оповідання!) По-друге, хочеться подякувати перекладачці Інні Білоножко за працю! Крім ретельного перекладу, який передає всю поетичність стилю автора, перекладачка додала передмову, яка максимально змогла наблизити читача до розуміння бачення автора. До слова, без передмови було би складно зрозуміти перше оповідання "Стілець")
Найбільше сподобалось оповідання "Рефлюкс" про короля, який боявся смерті та переніс кладовище подалі на край міста. Дуже іронічне та саркастичне оповідання з трохи гірким присмаком. Далі за вподобаннями "Стілець" за поетичність мови та сумне оповідання "Кентавр" за незвичність погляду на міфічних істот. Схожі між собою оповідання "Ембарго" та "Речі", в яких, під виглядом трилера та антиутопії, описуються залежності людини від ресурсів та матеріальних речей. Єдине оповідання, яке залишилось незрозумілим, останнє і найкоротше - "Відплата".
Рекомендую цю книгу для знайомства з Жузе Сарамаґу! І буду шукати інші книги автора)

Попередній роман Сарамаґо «Євангелія від Ісуса Христа» став одним із найскандальніших творів 20 століття. За нього автор отримав і Нобелівську премію з літератури, і пожиттєве цькування від католицької церкви – через своє іронічне трактування Нового Заповіту. Той роман мені не дуже зайшов, а от «Каїн» – аж бігом. Власне, це таке ж сатирично-альтернативне переосмислення біблійних мотивів через призму чи не найбільшого християнського поганця Каїна. Можливо, для сильно релігійних людей книжка може здатись дещо образливою. Та якщо подобається читати класні історії і дивитись на загальновідомі речі під різними кутами – вам точно до Сарамаґо.

ОБЕРЕЖНО! ЦЯ КНИГА МОЖЕ І ЗАЧЕПИТЬ ПОЧУТТЯ ВІРУЮЧИХ.

«Каїн» - не перше моє знайомство із автором, тому мене не дивував стиль письма Жозе Сармаґу. Однак, що мене здивувало, то це абсолютно саркастичний погляд на Старий заповіт.
Жозе Сарамаґу відправляє Каїна (після вбивства Авеля) у подорож. Не просто на інші землі, а й в інші часи. Так Каїн стає свідком будівництва Вавилонської вежі, останніх днів Содома і Гомори, а ще стає коханцем рокової Ліліт.
Головний герой Сарамаґу не підкоряється волі Бога від самої першої зустрічі біля тіла Авеля. Каїн змушує Бога взяти частину відповідальності за смерть брата на себе. І далі, протягом усіх мандрів часами і землями знаходить підтвердження тому, що не такий вже всевишній бездоганний чи милосердний, яким він намагається здаватися.
Коротка книга, щедро приправлена сатирою, еротичними сценами і завершується так неочікувано, що в певному шоці перебував сам Бог.

Цілком розумію, чому церква забороняла до друку книги автора, але цілком насолодилася книгою. Автор так легко нехтує усіма правилами написання тексту - абзацами, великими літерами, позначенням діалогів, ніби самим текстом намагається довести, що форма абсолютно не має значення, важливий зміст. І нам про це також важливо час від часу згадувати.