Євген Гуцало

«Позичений чоловік» – історія Хоми Прищепи, якого його жінка Мартоха (от ім’я це мені капець не сподобалось – дрібниці, та все ж) позичила сусідці в обмін за теличку. Анотація обіцяла «роман абсурду, пародію на соцреалізм», але я б на неймовірності сюжету аж так не заставлялася б – українське село така штука, що я багато в що готова повірити як у бувальщину, хоч і не в такій концентрації і не на такому рівні гіперболізації. Момент, коли жінка Хому споряджала і перевіряла, щоб був пристойно вбраний, нагадав мені жизнєнну історію про одну знайому, що заборонила чоловіку, який кидав її заради іншої жінки, взяти латані шкарпетки, щоб не ганьбив.
Загалом історія розгортається десь собі у позачассі, умовне українське село, хоча згадки про «з діда-прадіда колгоспного конюха» примушують брову піднімати: які прадіди? На момент написання цій корості (я про колгоспи) якихось 50 років, і жити залишилось менше 20.
Кому б роман порадила б? Не всім, скажу відразу.
В першу чергу любителям комічних «придибенцій» в народному стилі.
Також тим, хто любить, або хоче прокачати собі запас фразеологізмів. Якщо чесно, їх тут навіть забагато, автор буквально «фольклором говорить», якісь приповідки класні (тільки як їх сприймати в таких масштабах – хіба конспектувати), якісь вже неактуальні, особливо загадки – хто таким дітей додумався грузити? Нинішні точно не втнуть, малі слабаки. Ось, наприклад, абзац без купюр: «З ногами, а без рук, з боками, а без ребер, із спиною, а без голови. А чи спробуйте відгадати хоч би таку. Пішли чернички на вечорнички, та як полягали спать, то й досі сплять. Або поміркуйте над такими загадками. Дві ятрівки склали докупи голівки. Само голе, а за пазухою сорочки носить. Щоб не забивали собі памороки, скажу, що загадано в загадках: стілець та лавки». Кхм
Що мені особисто муляло – ця книга викликала у мене якусь антирадянську параною: я або дуже прониклива і бачу в романі підтексти, або надумлива, і бачу те, що немає. Наведу приклад: буквально на початку автор міркує про прізвища годящі і негодящі, і каже: «Либонь, ще ні один Чортийогобатька ніколи не дослужувався до міністра, так само, як ні один Півторакожуха не ходив у генералах… стоятиму на своєму, що …в майбутньому не може бути генералів із Півторакожухів». А я собі думаю: це в тобі, шановний авторе, колоніальне мислення говорить про «смішні фамілії». Це у вашому совку треба було «фамілією вийти», а у 2024 – будь ласка: ось тобі Неїжпапа – цілком собі віцеадмірал, командувач ВМС .
Або згадує про села і їх назви: «…жінка з села Хлібного завжди буде щедрішою, аніж жінка з села Голодного. Що дядько з Багатої Чернящини завжди буде багатший, ніж дядько з села Бідила… не хотілося б народитись у Шмиглях чи в Ряшках, не хотілося б парубкувати в Коровинцях…». А я така: угу, хто б говорив про рагульські назви, бачила я тоті кутузівські і гвардєйські, господи прости, у списках на переіменування.
Мабуть, це в мене таки якась надмірна підозріливість, але що було, то було
У будь-якому випадку, пробувати варто, особливо якщо подобається реально багацько фольклорного

Беріть цю книжку, якщо хочете чогось веселого і колоритного. Закладаємося, такої кількості прислів'їв і приказок у художній книжці ви ще не читали. Але вони такі доречні і так гарно розкривають персонажів, що просто насолода.
⠀
Про що?
Хома Прищепа звичайний собі чоловік, одружений працівник колгоспу. Його дружина одного дня приходить додому з геніальною ідеєю: чоловіка треба позичити на пів року, а взамін отримати теличку. Кому треба чужий чоловік? Жінці, яка торгує на базарі і підозрюється у "спекуляції", тому їй треба "алібі" - трудодні чоловіка. Як Хома житиме у чужої жінки? І як йому потім вертатися додому?
⠀
Події відбуваються у післявоєнні часи, і гострої критики радянської системи нема, але тонка іронія відчувається. Книжка з гумором і з настроєм!