Хуліо Кортасар

Кортасар - це вже класика, тому в будь-якому випадку заслуговує уваги.
Збірка короткої прози "Бестіарій" доволі химерна, часом треба продиратися крізь текст.

100% - це книга для поступового і вдумливого читання. Оці експерименти "а візьму я і читану швиденько" я б не радила. Бо кожен текст це міні світ. Здається, історія, яка не може мати сенсу, отримує його в пару фраз і розкручується швидко. Над деякими новелами хочеться посидіти довше, деякі промайнути.

Мені ця книга зайшла не одразу. Перший раз я її відклала, бо стан був меланхолійний і хотілось чогось легшого. Та це не означає, що її зовсім варто закидати. Просто кожному текстові свій час. Це факт.
Тож, приємного читання.

Я вже колись читала ці оповідання, і тоді вони мені дуже сподобались.
Але тепер, пам'ятаючи розв'язку кожної історії, я отримала нагоду звернути більше уваги на зміст, насолодитись формою творів (а вони просто неповторні, особливо оповідання "Сеньйорита Кора").
І в результаті "Усі вогні - вогонь" сподобалась мені ще більше, ніж вперше.

Думаю, творчість Кортасара буде близькою не для всіх, але його оповідання настільки різні, що щось та має сподобатись:
символічна історія про затор, в якій кохають, зраджують, вмирають;
містичні "Вказівки для Джона Ґовела" змусять постійно обертатися на вулиці;
класична історія про брехню заради добра має доволі незвичайне вираження у "Здоров'я хворих"
А ще повстанці, покинута жінка і римські гладіатори.

Книга достойно оформлена і навіть немає сумнівів, чи варто залишати в своїй бібліотеці. Перечитуватиму ще, та й не раз.

Кортасар впевнено здобуває своє місце у рейтингу моїх улюблених письменників. Його тексти химерні, не завжди зрозумілі, кожен побачить там щось своє, але в цьому є щось. Щось, наче як кролик застряг у горлі. Почитайте і зрозумієте ;)

Елітна література для відпочинку і «масажу» мізкових клітин, або літературний джаз – така от характеристика для книжки Кортасара, письменника, на жаль, вже минулого історичного періоду. А, з іншого боку, його новели видалися такими ж сучасними, як наче герої цих творів жили, а події відбувалися не років так 70 (плюс-мінус) тому, а десь ось тут: вчора сталося, ввечері записано блогером, а вранці прочитано. Не роман, не оповідання, а компактна форма передачі – такі художні нариси, де немає зайвих слів. Всі вони вибудовують високохудожню архітектуру від майстра слова. Він експериментує із словом і пише (писав, що поробиш?), як жив. Знову я вживаю порівняння літературного твору із джазом, наче з підказки автора в останній новелі («Таємна зброя», як і назва збірки), написаній від імені джазового критика, але ні, відчуття джазових ритмів переслідувало до її прочитання. І я люблю джаз. Люблю письменників, ні – їхні твори, де має місце прояв такого стилю. Все! Радити художню прозу такого рівня зарікаюся, як радити джазову музику. Реакція на останню буває доволі кислою, якщо не: «Ги-ги, так і я можу». А от і ні. Так мало хто може. На цьому крапка.

У Вавілонян як завжди просто неймовірно оформлення.
Щодо оповідань, то кожне по-своєму чарівне. Кортасар створює магію своїм словом, хоча через якийсь час після прочитання вже не можу пригадати, про що вони були.