??❤️‍??Книга Христини Лукащук "Насіння кмину" про шлях до себе крізь зарості табуйованих тем і трепетно виколиханих суспільством подвійних стандартів. Вона про плекання "Я": із любов'ю до яскравих кольорів і суконь з єдвабу; зі смаком кави, пляцка з румбарбару і сигари з ароматом ожини; із прогулянками морським узбережжям і теплом іскристих хвиль? ?Читаєш і виникає стійке відчуття, наскільки такі історії важливі. Тут відсутнє моралізаторство, засудження. Тут ні авторка, ні головна героїня не вигулюють біле двобортне пальто. Натомість є викристалізована чесність, тепло поміж слів, відсвіти розуміння в очах. Читання нагадує затишні розмови на кухні, коли теми ні про що як пазлики, котрі якнайточніше складають твій мікрокосмос❤️ ⌛️Початок історії наповнений дещицею самоіронії. Соля бачить уві сні власні похорони й те, у чому вдягнута в той день: "Це – помста. Не інакше, як помста. Мама все життя хотіла, щоб я вбиралася, як та гінеколог у її поліклініці. Спідниця в клини, блюзка з кокардами і норкова шуба. Ці вподобання я вперто ігнорувала, тож тепер вона дала собі волю". ?Далі перед нами постає її історія: дитинство, де всілякі прояви "Я" засуджувались; юність зі шаленими пригодами; кохання, заміжжя, виховання Юльки. Бачимо її чуттєвість, крихкість, ніжність. Помічаємо як Соля усвідомлює любов до себе й спершу, мов навпомацки, намагається нащупати її: ? "Чую, як тіло заспокоюється. Розслабляється. Ще не так впевнено і не одразу, як би хотілося. А так сторожко, з недовірою. Немов із заростів, якими майстерно себе оточила, за якими давно ховаюся. Ті зарості – маски, які дорослі навчили вбирати для різних оказій. Тут всміхайся, щоб ніхто не бачив, що тобі важко. Тут зціпи зуби і роби вигляд, що тобі легко, хай ніхто не знає, як тобі насправді. Тут вбери це, бо що сусіди скажуть. Тут зніми те, щоб пристойно виглядати. Там стій, навіть якщо хочеться бігти, бо всі так роблять. А тут біжи, бо так треба. От я й бігла. За чужими бажаннями, мріями, стандартами. Бігла поки не наткнулася на стіну, якої не змогла здолати. Бо це чужа стіна. А чуже мені не під силу. Нікому не під силу. Тепер, коли стіни більше нема, коли кордонів нема, тіло оживає..."

♡Різдво – це завше про світло. Те, яке відчуваєш навіть на дотик. Те, яке легко вирізнити із тисячі інших світлових потоків у люменах навпомацки. Бо це світло особливе! ¤Воно у мерехтливому пригасанні вогню у старій печі, в якій печеться рум'яний житній хліб. Її кахлі святково виблискують витими виноградними лозами, гарбузовим гудинням, казковими півниками й гордовитими жар-птицями. Останнім здається, що вони тут недоречні й тільки з часом усвідомлять: рідне – це політ незнаної висоти! ¤Різдво – це та гасова лямпа, яка освічує серця наскрізно, оприявнює все в них і достоту. То така сповідь перед дитинчам Ісусиком і собою: ти ж іншим можеш щось не договорити, а тут. Тут ти відчинений навстіж, як двері у містичну «третю хату», яка відігравала роль холодильника: по долівці були розставлені кльоші з пляцками, холодці, маринований оселедець. І, хоча ти й нікому не казав, завжди хотілося ущипнути за бік «Спартака», а іншим разом – макнути палець у чукулядну поливку «П‘яної вишні». ▫️Але після Бучі, Ірпені, Ізюму, Бахмуту й безлічі інших міст – свято повертається до свого істинного змісту. І книга Христини Лукащук «Казка про світло» саме про це: ¤ «Пам‘ятаєш, я оповідала тобі казку про Майдан? Про країну, яку створити диво-голуби, пірнаючи у море. Створили землю, де колосилися жито-пшениця і всяка пашниця. Оповідала про дивовижних працьовитих людей, що понад усе любили Волю і свій край. Мали ті люди давні традиції, цінували живих і поважали мертвих. Поміж інших вирізнялися досконалою мовою та гідністю, а любов до свободи всмоктували з молоком матері. Називалися вони українцями, а їхня земля – Україною. Щедра на героїв, вона породила козаків-характерників, молодих оборонців Крут і вояків УПА». ¤А далі безліч разів на нас нападав ворог: той, який геноцидом знищував цілі покоління українців. То він замордував Василя Стуса, морив 192 днями голоду отця Ярослава Лесіва із Болехова. І тисячі інших доль розчавлював. Він замальовував вітражі храмів однотонною фарбою, перетворював церковці на склади. Брехав, що лускавки – гірлянда: хоча це давня жіноча прикраса на шию. Ворог не міг витерпіти того світла, яке ринуло хвилями із нашої землі. І хотів усе загорнути у цупкі сувої ночі: ¤ «Ворог сподівався, що той біль, як камінь, розчавить людей. Але він помилився. Кожен, хто міг іти – йшов, хто міг летіти – летів, хто міг брати до рук зброю – брав і ставав пліч-о-пліч із побратимами, аби боронити волю. Хто не воював – той брався до праці. У кожному домі-подвір‘ї пекли, варили, плели сітки, добували захисні строї, ліки і передавали на фронт. Матері за них молилися, старенькі бабусі їх благословляли, а відважні батьки вояків голіруч зупиняли ворожі танки». ¤Бо наша єдність – у традиціях, у вишитих обрусах, глиняній макітрі для куті, ароматі грибних вушок із пісною заправкою у вигляді гарбузової олії. У вмінні любити попри все і берегти своє!