Христина Лукащук

♡Різдво – це завше про світло. Те, яке відчуваєш навіть на дотик. Те, яке легко вирізнити із тисячі інших світлових потоків у люменах навпомацки. Бо це світло особливе!

¤Воно у мерехтливому пригасанні вогню у старій печі, в якій печеться рум'яний житній хліб. Її кахлі святково виблискують витими виноградними лозами, гарбузовим гудинням, казковими півниками й гордовитими жар-птицями. Останнім здається, що вони тут недоречні й тільки з часом усвідомлять: рідне – це політ незнаної висоти!

¤Різдво – це та гасова лямпа, яка освічує серця наскрізно, оприявнює все в них і достоту. То така сповідь перед дитинчам Ісусиком і собою: ти ж іншим можеш щось не договорити, а тут. Тут ти відчинений навстіж, як двері у містичну «третю хату», яка відігравала роль холодильника: по долівці були розставлені кльоші з пляцками, холодці, маринований оселедець. І, хоча ти й нікому не казав, завжди хотілося ущипнути за бік «Спартака», а іншим разом – макнути палець у чукулядну поливку «П‘яної вишні».

▫️Але після Бучі, Ірпені, Ізюму, Бахмуту й безлічі інших міст – свято повертається до свого істинного змісту. І книга Христини Лукащук «Казка про світло» саме про це:

¤ «Пам‘ятаєш, я оповідала тобі казку про Майдан? Про країну, яку створити диво-голуби, пірнаючи у море. Створили землю, де колосилися жито-пшениця і всяка пашниця. Оповідала про дивовижних працьовитих людей, що понад усе любили Волю і свій край. Мали ті люди давні традиції, цінували живих і поважали мертвих. Поміж інших вирізнялися досконалою мовою та гідністю, а любов до свободи всмоктували з молоком матері. Називалися вони українцями, а їхня земля – Україною. Щедра на героїв, вона породила козаків-характерників, молодих оборонців Крут і вояків УПА».

¤А далі безліч разів на нас нападав ворог: той, який геноцидом знищував цілі покоління українців. То він замордував Василя Стуса, морив 192 днями голоду отця Ярослава Лесіва із Болехова. І тисячі інших доль розчавлював. Він замальовував вітражі храмів однотонною фарбою, перетворював церковці на склади. Брехав, що лускавки – гірлянда: хоча це давня жіноча прикраса на шию. Ворог не міг витерпіти того світла, яке ринуло хвилями із нашої землі. І хотів усе загорнути у цупкі сувої ночі:

¤ «Ворог сподівався, що той біль, як камінь, розчавить людей. Але він помилився. Кожен, хто міг іти – йшов, хто міг летіти – летів, хто міг брати до рук зброю – брав і ставав пліч-о-пліч із побратимами, аби боронити волю. Хто не воював – той брався до праці. У кожному домі-подвір‘ї пекли, варили, плели сітки, добували захисні строї, ліки і передавали на фронт. Матері за них молилися, старенькі бабусі їх благословляли, а відважні батьки вояків голіруч зупиняли ворожі танки».

¤Бо наша єдність – у традиціях, у вишитих обрусах, глиняній макітрі для куті, ароматі грибних вушок із пісною заправкою у вигляді гарбузової олії. У вмінні любити попри все і берегти своє!