Книга розпочинається з розповіді про постапокаліптичний світ майбутнього. Темного майбутнього мутантів, потвор, дикунів та невігласів. Присмерки епохи Просвітництва, що припали на 50-60 рр. ХХ століття, завершилися днями Огненного потопу. Атомна війна стерла в порох цивілізацію, відкинувши мізер залишків Homo Sapiens в розвитку на століття назад. "Нормальних" людей залишилось не так вже й багато, адже радіація призвела до численних мутацій. Та не це найгірше. Ера Спрощення знищила усі здобутки цивілізації - технології, книги, науковців чи навіть просто освічених людей. "Простаки" вирішили покарати винних у катастрофі, та все зайшло надто далеко. Жорстокість й хаос запанували у світі. Величне минуле людства кануло в Лету. Дрібки уцілілих знань намагались рятувати священнослужителі. Спершу вони переховували переслідуваних учених, потім старались зберегти книги в надії, що хтось колись зможе скористатись вцілілими знаннями та відродити могутність людської цивілізації. Та дуже скоро запам'ятовування та переписування книг перетворилось на абсурд, адже яка користь з написаного, якщо нові покоління не здатні зрозуміти його сенс, не кажучи вже про можливість скористатись знаннями. Крім того, копіювати починали усе знайдене друковане чи писане від руки - від наукових і художніх книг, до особистих нотаток чи списків покупок. Благородний намір перетворився на абсурд… Абсурдна праця в абсурдному світі, що загруз у неуцтві… Принаймні, саме так все виглядало на той момент. Центральним персонажем першої частини книги є брат Френсіс Джерард із Юти. Через нього автор знайомить нас з історією світу, з його небезпеками та проблемами. А також з Альбертинським орденом Лейбовіца, що власне займався збереженням писемних пам'яток людства, та з безглуздістю того, на що перетворилась робота священнослужителів, з показною величністю та церемоніальністю духовенства і позбавленими будь-якого сенсу звичаями та практиками. Брат Френсіс мав безмежну віру у свою справу і служив їй усе життя з фанатичною відданістю. Саме він волею випадку натрапив на сховище з записами "древніх", що фігуруватимуть і в наступних частинах книги. Трапилось це близько шести сотень років після Вогненного потопу і мало визначний вплив на долю самого Френсіса. Дія наступної частини починається ще через шістсот років. Темні віки минають, мало-помалу на руїнах минулого постає нова цивілізація - новий лад, нові правила, новий виток розвитку людства. "За багатьма поколіннями темряви настали покоління світла." Крихта знань мертвої цивілізації, збережена абатство, почала набирати сенсу з поступом прогресу. Але й та крихта могла стати іскоркою, що розпалить вогнище науки руками нових поколінь науковців, слугуючи каталізатором подальших змін чи принаймні дороговказом для наукових досліджень. Саме тому бібліотека абатства стала таким жаданим скарбом. Але хто сказав, що нові покоління зможуть уникнути помилок минулого? Розбудова міст і розвиток ремесел, поступовий прогрес в науковій сфері, боротьба за владу, політичні ігри, війни як спосіб досягнення бажаного - таке вже проходили, і не раз. То чому б зараз результат мав бути іншим? Природа людини незмінна. Як і її вади. "Господи, невже ми приречені, прикуті до маятника власного божевільного годинника, не спроможні зупинити його махи?" Власне, результати розвитку нової цивілізації можемо побачити у третій, завершальній, частині книги. Минуло ще шість століть. Людство досягло рівня часів до Вогненного потопу і навіть перевершило його. Незмінним залишилось лише абатство та його мета. І людська дурість. "Невже ми безпорадні? Невже приречені повторювати це знову і знову? Безальтернативно гратися у фенікса в цій нескінченній послідовності злетів і падінь!" Схоже, що відповідь, на жаль, ствердна - принаймні, такий висновок напрошується у підсумку.