Розмірковуючи над відгуком до цієї книжки, я би хотів порекомендувати і всі інші твори Володимира В’ятровича, навіть не прочитавши їх. Ви знаєте, чому сміливість цієї заяви мене не лякає? Напевно, чи не кожен готовий ствердно відповісти на питання: чи знайоме вам ім’я автора? Публічність історика і громадського діяча робить свою справу. Чи бездоганні його наукові праці? Чи має він опонентів і наскільки серйозними можуть бути інші точки зору на нашу історію? Наскільки можна покладатися на думку вченого і активного автора багатьох історичних видань, монографій, досліджень? Ці питання, імовірно, мають різні відповіді, залежно від світогляду вимогливих читачів. Одне я знаю точно: в різних амплуа, чи то як вчений, чи як письменник або навіть Народний депутат, пан В’ятрович цікавий і аргументовано підкріплює кожну свою думку. І коли переді мною лежали кілька стосів його книжок, вибір виявився неймовірно важким. Голодному хочеться все і одразу. Здоровий глузд нагадує, що у країни є найважливіший виклик, куди всі мають вкладатися, щоб ми жили не тільки сьогоденням, але й по нас на цій землі лишилася вільна, бажано квітуча країна – раз. Є й моя маленька родина з окремими проблемами, не залежними від книжок – два. Врешті, існують і інші пріоритети, після яких не можна ставити друковані видання на якесь там ...надцяте місце. Тільки тому я став власником цієї невеличкої книжечки, лишаючи відкритим на майбутнє вікно можливостей. Так, я прочитав її і вона – документальне підтвердження очікувань високого рівня.
Є одна особливість саме «(Не)історичних митей» - це не наукове дослідження, не викладення вченої думки, не оцінка епізодів останнього століття. В книжці В’ятрович розкриває себе, як письменник, пропонуючи коротесенькі есеї і охоплюючи періоди української визвольної боротьби від 1918 року, з подій під Крутами, до параду нашого війська на День Незалежності у 2020 році. Наділяючи героїв своїх нарисів особистісними рисами, думками і відтворюючи засобами митця діалоги, пан Володимир налаштовує надзвичайно емоційну атмосферу, бо в кожному з цих маленьких оповідань немає холодної статистики. Є роздуми від першої основи. Вони від фактів переводять нашу увагу на мотивацію кожної історичної постаті. Чому в такій безнайдійній боротьбі бійці УПА чинили збройний опір аж до кінця п’ятдесятих? Чим мотивували свою незламність Бандера, Шухевич та, врешті, Стус або інший в’язень совісті – Богдан Климчак? Якими світоглядними дефініціями підживлювали моральний стан боєць дивізії СС «Галичина» і його антипод з протилежного боку – Першого українського фронту совєтської армії? Якої природи ота внутрішня сила, яка дала рішучість Василю Макуху здійснити самоспалення на Хрещатику? Присвятивши не один рік роботі над матеріалами архіву КДБ і очолюючи Інститут національної пам’яті з 2014 по 2019 роки, Володимир В’ятрович вчитувався в зміст багатьох тисяч документів і, як свідчив він сам, в певні моменти відбувалося переосмислення усталених парадигм. Ми з вами не можемо настільки ж ретельно вивчати нашу історію, буквально розбираючи її по буквах. На те маємо величезну кількість історичної літератури, створеної потужньою генерацією молодих науковців в часи відкритих фондів не тільки в Україні, а й за кордоном.
Ця, більше літературно оброблена історична книжка, ніж суто історична, роз’ятрила бажання доступитися і до інших творів автора. Розумію, що книжки В’ятровича можуть мати різний рівень складності, але всі вони – той пласт знань, якого ми були позбавлені за часів нашого навчання в школі і далі, у навчальних закладах вищого рівня. Таку літературу слід читати і порівнювати роботи різних авторів. Чи вони нас заплутають, а чи навчать мислити? Сподіваюся на останнє.