Ніби прожила ціле століття разом із Яковом. Сто років життя втиснуті у сторінки: влади змінюються одна за одною, війни забирають близьких, приходять нові втрати й нові радості. І весь цей час Яків лишається… справжнім. Він кохає, страждає, помиляється, але знову і знову підіймається. Ніколи не здається.
Час у книзі минає швидко. І разом із ним — усе життя героя. І тут я раптом задумалася: а як воно буде зі мною? Чи й моє життя промайне так швидко, що я й не встигну озирнутися?
Ця книга вчить простому, але важливому: треба жити зараз. Не відкладати, не чекати зручного моменту. Любити тих, хто поруч. Говорити, поки є можливість. Робити, поки є сили.
Бо сто років — це водночас дуже багато і катастрофічно мало.
Анонім
Придбала книгу випадково, захотілось чогось класичного, українського.
Все прочитання вона мене дивувала поворотами долі Якова, тим скільки випало на його життя, і загалом на життя українців.
По книзі є серіал, і навіть цікаво його передивитись, щоб порівняти як я уявляла героїв.
Анонім
Що таке життя однієї людини у порівнянні з цілою епохою?
Цей роман - сповідь дідуся Якова Меха із невеличкого села Загорєни, який готується зустріти свій столітній ювілей. Що було у житті цього звичайного, нічим не примітного селянина? А було ой як багато! Були кохання і зради, втрати, біль, несподівані зустрічі і дарунки долі, а ще гріхи, які досі не зміг простити. І все це непросте життя показане на фоні історичних декорацій, що постійно змінюються. Перша світова війна, друга, зміна влад, суміш мов, і лише він зміг вистояти, не зламатися, пережити все. Та прийшов і його час, час підводити підсумки, час спогадів і роздумів, час, коли люди, яких уже немає в живих починають приходити у думках, виринати в тумані, заглядати у шибки, приходити до нього чи по нього???
То хто ж важливіший, людина чи історія? І що таке життя однієї людини у порівнянні з цілою епохою? Роман про життя, справжнє, таке, яке оточує нас щодня, без прикрас. Роман, який і сам є чиїмось життям.
Окреме місце у книзі займає мова. Навіть не мова, а діалект, говірка. Я ніколи не була на Волині, але завдяки автору відчула той час і ту місцевість, які не виглядають ніби списані з підручника історії, а саме живі і неповторні.
"Ти, дочко, як той метелик, що злетів та сів - може, мені на руку, може, на вікно. Поки сидиш у мене, то не хочеться тебе здмухнути".
Анонім
Котолог
